Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

Так, і тепла імла болота зі сніжно-білими гербами лілей, що увижаються, Ін-Анно, бо насправді лебеді, і туман, і герби — лише машкара, мана, неживе.

От я промовив «неживе», а ти вже повела бровами, щоб настрашити робленість тексту, щоб усунути фрагментарність моїх висловлювань-сухозліток, і я поважно, а насправді — покірно — киваю головою, декілька окремих разів, тобто пристаю на цілісність і концентрацію, адже я вже/ще не вмію писати з тобою інакше, ти це знаєш краще за мене, як і те, що я вже не вмію не-писати.

III

Шкода, що тут не можна курити і пити «Гратієшті», після чого підстригати кактуси або, нявкаючи, забиратися на червоні пожежні драбини. Розповідай після цього!

— Розповідай! — вимагає Ін-Анна, жбурляючи вуаль униз.

Там її підхоплює зимний західний вітер, нетерпляче розправляє в чотирикутник, роздивляється, а зрозумівши, що це, зникає за рікою, залишивши вуаль безпорадно висячою над мостом; мені шкода її.

Ін-Анна не дивиться на мене. Її худенькі плечі. Плавний перехід до шиї, видовжений овал обличчя з вузькими вустами, сірими очима, рівним носом, трохи гордовитий овал, обрамлений в'юнким і прохолодним волоссям; так: в'юнкою і прохолодною оксамитовою бронзою.

Місце: Підкарпатська Русь, час — надвечір'я, бурштинові гори в пухнастому тумані. На одній з них ми і сидимо, не доторкаючись одне до одного. Її тендітні пальці крутять стебло з нікому вже невідомою назвою. Отож, є і місце, і час, тобто мені хоч раз у житті поталанило, але все, що я зараз міг би розповісти Ін-Анні, обернеться на моїх-таки очах купою мотлоху, порожніх консервних банок…

— Розповідай!

Кінець шостого концерту

Густий березневий сніг ліхтарі гойдає; густий, аж скляний дим клубочиться в робітні; тьма щезає, потім з'являється із кортежом епітетів, верхи вони, коні дужі і невидющі; зела заплетено в гриви розкошлані; злото вуздечок від подихів парою вкрилося; потім щезають, а тьма залишається.

Такою, якою вона є насправді.

Вітер вологий шиби толочить у бібліотеках, книгарнях, викидає портрети на вулицю напівосвітлену, ті летять а летять, обганяючи вершників, прилипаючи до їхніх мокрих жупанів, на спини, на дужі рамена й невидимі лиця; отож, відтепер: раз — і всміхнений Березовський, два — і Ведель зажурений, три — і зажурений Моцарт; світло, вруна, сніги, березневі, нічні.

Глечики з-під молока та вина, глечики з-під пітьми і з-під світла; а завтра промчаться вéрхівні, розсипаючи з обіруч золу, б'ючи пилюгу, з музикою з'являться вони, зі врунною, буде їх дужо, бо сказано в напівпрочитаній книзі хвали: «Колесниця Божа дивна тьмами воїнства гобзує»; потім щезнуть і музика, й вершники, а залишиться тьма.

Такою, якою вона є насправді. Осанна!

Цвяхи і вухналі зацвітуть березневої ночі в похмурій робітні; коні вудила гризуть між зірок, що не вигаснуть; як учорашні бурульки, гострі й іскристі, всадить їх Він у вишневу, засніжену плоть.

Весла до човнів летять, на воду велику, як віра, ступити без остраху кличуть; добра ця чорна смола, добре ці чорні копита вистукують такт — з ним попливімо в Рахманський Великдень, до воскресіння, повз сніги березневі, густі, наче книжка, прочитані до половини, а потім відкладені, — нам теж забаглося хвалити Господаря щедрого, що на води Його, розгорнуті вміло, тепер солонава вода осідає — не завадить цей присмак могутньому спалаху нуртів на дні; тільки підкреслить цей присмак ціну в сонці й під сонцем найзлотшого трунку — життя.

Водо! Скойки і риби твої, коріння прозоре, що вгрузло у землю пахучу; мова твоя українська і тіло гнучке, непродажне, пресвітле! Глибоко в тебе пірнаю, коханець і муж якнайкращий, небувалої ласки вітри — бо в тобі є вітри — перехоплюють віддих у розкіш, ніби хмару, легку і липневу, несуть архаїчними руслами, втіхою, найсолодшою після потреби дивиться в Бога.

Водо снігів березневих, ліхтарів на мостах! Берегине праматері нашої — многосвітлої Тьми, Водо Маріє! Радуйся, Водо, — провісну Золу розсипають з обіруч вершники; дужі в них коні і невидющі, в гриви заплетено зела гіркі, полинові.

Треба чистішати нам, годі вже тішити це лже-сирітство (з чиєї направи?), тато і мама живі, бо жива їхня кров, що пронизує серце, — як стріла, рятівна й незбагненна.

Благословенна і тиха, людська, у прозорих, у звичних узорах, — крове, усе вже насправді, — і втома; а втому тамують вином. На край опівнічного міста позичати ідеш цигарок, затуляючи каптуром очі, учора ще ялові.

Це, звичайно, не вірш і не хроніка; це риторика самосійна, напівтемрява папороті; сповідь незатишна, вереснева зима, підперезана стьожкою яблук летючих, вечірніх. Це, звичайно, не тлін, — безумовне продовження звички вдягатися вранці або рахуватися з іншими; це вузенькі стежки, перетрушені листом опалим, сосновими голками, сосновими шишками — мініатюрами вдалими пагод, яких ви не бачили, очі, учора ще ялові. Це, звичайно, не вибух на атомній станції, з післямовами телеполітиків, і з Поліссям, що навхрест забите дошками, — водночас, це також слова, теж підперезані стьожкою стронцію; хоча це не ліки, і не лічба, не літопис досліджень окремого виду щурів; це зимопис і виставка Перша шиб у морозяних квітах, які тануть від подиху та від монети; хто ж не знає, що танути — це сповідатися?

Крове, кричуща і зла, крове, зібгана в тілі законному і підкорена карбам небес, на яких розумівся Федькович; крове з каменю й скла, крове з мотлоху і настанов, крове-звалище, до якого збігаються ультрамаринові вулички; джерело, що від захвату гине, ледь поглянувши на материзну свою осіянну.

Вічнонезаймана діво Ізольдо на ложі духмяному в Бога Трістана, а поміж вами — лиш тіло людське, тлінний меч.

Вітре ясновишневий і бáгрий, і чорно-червоний! Обертай, обертай мудрі крила свого вітряка, що поставлений зліва у