Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець
Уже не повторюєш: «У чому ж тоді премудрість Твоя?» Моя премудрість у тому, як ти лежиш і сяєш, мов вологе місячне проміння; у тому хлібі, що затиснула твоя долоня, і в тому золоті, яким засвідчено святість цього жесту. І багато ще в чому Моя премудрість.
«Світе тихий, ласкавий, лагідний, хоч ти мене порятуй», — уже не кличеш і світу; він стомлено заснув поміж твоїх грудей, і для нього теж вистачає твого проміння, Моя неслухняна доню.
Кав'ярні порожні і прохолодні, кам'яна підлога посипана трачинням, але непідметена; на білих столиках ночують порожні пляшки з-під пива і забутий капелюх. В одній з філіжанок залишилося трохи кави, у решти тільки гуща на дні, а одна смердить поганим квітковим одеколоном, злощасною втіхою безпритульних. Товстий гарний пітон дрімає близько, пригорнувши високий червоний табурет, який удень обертається. Пітон підводить голову, його карі очі чисті і печальні, бо він теж безпритульний і, мабуть, також боїться смерті, тому що на шиї, якою він, власне, є сповна, гойдається годинник з червоною секундною стрілкою.
Пітон не знає української мови. У нього роздвоєння особистості. Він вважає себе Піфією.
— И дионисическое искусство также хочет убедить нас в вечной радостности существования: но только искать эту радостность мы должны не в явлениях, а за явлениями…
Голос у нього хрипкий і прокурений, як у Троцького. Чоловік сідає за столик поруч, кладе коробку «Біломору», дає цигарку пітонові і клацає запальничкою. Удав вдячно заплющує очі, глибоко затягується.
— Нам надлежит познать, что всё, что возникает, должно быть готовым к страданиям и гибели; нас принуждают бросить взгляд в ужасы индивидуального существования — и все же мы не должны оцепенеть от этого видения: метафизическое утешение вырывает нас на миг из вихря изменяющихся образов…
Слова випливають із невеликого рота разом з димом; при світлі місяця і вони, і дим здаються ще нікому не відомою матерією новітньої шляхетності.
Уві сні ти повертаєшся на інший бік. Світ, що срібним хрестиком принишк в ущелині між твоїми персами, зсовується на білу подушку — срібне на білому; місячне сяйво, що струмує від русявих розплетених кіс нагадує старий китайський малюнок для поштового паперу. Треба написати листа. Немає туші, але є кавова гуща у філіжанках. Пітон знову поклав голову і дрімає, не випускаючи погаслої цигарки. Для того, щоб написати листа, треба обов'язково мати зразок. Бо як інакше довідаєшся, про що і кому його писати? Можна взяти хоча б оцей: «Здрастуй, мій найсолодший любителю муз, Михайле!»
Блискавично, як одна з тих металевих спіралей, що є в будильниках, пітон розкручується і щезає. До столика підходить міліціонер, прикладає долоню дашком до блискучого козирка.
— Ваші документи.
Чоловік дістає з кишеней і кладе перед собою ще одну, непочату коробку «Біломора», складену вдвоє троячку, залізничний квиток, паспорт. З-за сусідніх столиків починають озиратися.
— Куди їдемо? — цікавиться міліціонер, гортаючи паспорт, зім'ятий, з порваною целофановою обкладинкою.
— До Львова.
Поруч регочуть.
— Але ж ти підзолив нині!
— Тобто я хотів сказати, зі Львова… до Тернополя. Ось квиток.
Міліціонер дивиться квиток на світло, потім кладе його в паспорт.
— Візьміть. Ваш поїзд буде за годину.
— Неодмінно.
Пітон визирає з-за сусіднього столика. «Пішов?» — питає очима. Чоловік ствердно хитає головою. Тоді пітон повертається на своє місце під табуретом. Його луска міниться в місячному сяйві як багато-багато ювілейних карбованців із зображенням Л. Толстого.
— Уединение избавляет нас от необходимости жить постоянно на глазах у других и, следовательно, считаться с их мнениями, — хрипить удав, негайно засинаючи.
Чоловік кладе біля нього почату коробку «Біломора», а тоді, повагавшись, і запальничку. В поїзді завжди є в кого прикурити. Навіть уночі.
Він підводиться і йде до виходу. Запалює світло на кухні, набирає з крана холодної води, тоді кидає у горня дві ложки цукру, півложки лимонної кислоти, довго розмішує, аж доки не зникне останній кристалик. Тоді зверху кидає повну ложку соди. Шипуча вода вилітає з горня, приємно обпікає горло, трохи вихлюпується на сорочку.
«У чому ж тоді премудрість твоя?» — думаєш ти, розплющуючи очі. Місяць саме сховався за сусіднім будинком і через це ти прокинулася. Чоловік стоїть посеред кухні з порожнім горням у руці, тихенько наспівуючи:
— Проганяй і ра-дість, Проганяй і страх! І жени Надію, Й хай не буде су-му. Ро-зум за-ту-манений, По-в'яза-ний пу-та-ми, буває лиш там, де вони па-ну-ють.— А де вони не панують? — уголос перепитує чоловік.
І в цьому теж Моя премудрість.
III
Радосте, Моя маленька доню, де ти загубилася тепер? Це Я питаю отак, всевідаючий, всепрощаючий. Це Я шукаю тебе в лісах і ярах, де стежки позаростали лілеями, де птахи розмовляють відомою тобі і Мені мовою, — але не про нас. Чи ти пішла з мавками? Вони вдягнули на тебе смарагдовий вінок, і Я, всевидющий, не помічаю тебе в різнотрав'ї. Чи годуєш з руки оленят, а їхня мама вдячно зазирає в твої сірі променисті очі? Чи бавишся між барвистих риб, які звикли радіти мовчки?
Тату, мене нема між квітів і трав, я не серед оленят, марно шукати мене у воді. Мене ніде нема, татку. Я чую твій голос, чую, як ти запитуєш, де я
