Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

— То Земля, — каже дід. — Зачиняй двері, щось воно холодком потягує.

Вечеря вже на столі.

Скоро усі посходяться.

Кінець дев'ятого концерту

У небі спалахи дерев; за небом сяєво фавору зірок. На зелений світ, живий, тьохкаючий — бренний у своєму бруді, вічний у чистоті своїй — сиплються черешневі пелюстки. Ми літаємо не для того, щоб збирати нектар; задля лету збираємо нектар.

Золоте джерело, на якому тримаються дерева у вишитих сорочках, у якому купається місяць, із якого сходять, щоб ніколи не зайти, зорі.

Це котра вже ніч отак — перебіг літер, перегляд думок, цигарки, чай, манускрипти? І доки триватимуть оці студії — над чим? пощо? Все менше заспокоює думка про їхню самодостатність; все меншають літери, все швидшає почерк — наче боюся не встигнути, наче втече від мене оте, чого я, врешті-решт, і так не спіймаю, чому, врешті, й імена немає або ім'я йому Протей, який радо вдягає всі форми й ознаки, а поміж тим лишається босий і голий, такий собі король, що не втрачає, однак, свого високого стану самості.

Золоте джерело, із якого п'ють дикі гуси, повертаючись.

Проте, я не винен, що історії, навіть вигадані, повторюються; якраз у цьому я не винен, Ін-Анно; я тільки подряпинка на склі, шрам, який бозна-звідки взявся і нічого не означає своїми свідченнями про забуте.

(Підсвічене незримим сонцем небо випромінювало гірке сяйво і на хвильку захотілося, щоб усе залишилося отак, — а над дорогою летіли кущі квітучого терену, а далі стояли гори, а далі — Бог пильно і сумно дивився на мене та бджіл, що перелітали з квітки на квітку, з дня на день: мало в світі речей, існуючих отак вдало, красиво і своєчасно).

Не вистачає часу і, мабуть, уперше в житті я за ним не шкодую. Деталі не потребують часу, вони вічні і неперехідні. Такими є яскраво-червоні деталі крові на тлі вибляклих жовтих-та-білих тонів. А день сьогодні був світлий, з вітрами, конями і рожевими хмарами під небом. Це така сама правда, як і те, що кожного подібного дня я поволі розлучаюся з загальноприйнятим розумом.

XVII і XVIII століття, порожні зали з ніччю за вікнами і флейтою, Моцарт, Схід, — ці квіти призначені не для того, аби їх зривали; вони — непридатні, безпричинний привід для веселості і мужності: спітнілі коні, червоне яблуко в санях, білі айстри, Марія і Марта, сосни.

Бог живе у деталях.

Повинна існувати бодай вузенька смужечка землі, де не стріляють.

І вона існує, — треба тільки переконатися, що часу у нас вдосталь, якщо тільки все робити своїми руками. Бо роблячи щось, концертуючи, ми створюємо час — і несемо його далі.

Ми квітуємо.

Ми є.

Подорожній у далекій країні!

Повернися, я тобі покажу

Істинні квіти.

Дерево стояло над урвищем. Цим урвищем закінчувалося величезне місто з усіма брамами, шпилями, шпиталями, театрами, площами і базарами. На дні урвища борсався вузенький потічок, а дерево цвіло білими і рожевими квітами. Під деревом спав чоловік у смугастому халаті.

Вже тиждень цвіло це дерево тут; високі хмари стояли над ним, тремтіли у прозорій воді потічка, змінювали форми, не бажаючи все ж упасти на вологу зелену землю, де-не-де посипану пелюстками, чи ж поплисти геть, лишивши дерево цвісти, потічок — текти, а чоловіка в смугастому халаті — приходити до них на нічліг.

Той чоловік прочитав усі, які тільки міг, книги, і скуштував усіх вин, на які йому тільки вистачило зароблених, а частіше позичених грошей. Коли ж він закінчив оті, як здавалося нагальні справи, то збожеволів і його відвезли. Там він доглядав квіти, справно ходив снідати-обідати-вечеряти, і на процедури, бесідував з лікарями та хворими, вчасно вкладався спати, і так цілу осінь, зиму, і аж до того дня, доки не зацвіло дерево над урвищем.

Ще не знаючи чому, він уже йшов холодною слизькою стежкою, перечіпаючись за коріння, лякаючись тіней від дерев і далеких автомобільних сигналів, що видавали себе за погоню, плач, а то за жіночий, уже безнадійний, крик. Потім він побіг, ламаючи руками гілки, плутаючись у високій траві, перечіпаючись за повалені хрести, бо там був залишений цвинтар, заплющуючи і розплющуючи очі, то посміхаючись, то кривлячись і схлипуючи.

Незадовго перед світанком він подзвонив у двері своєї квартири. Сонна дружина, яка вже нічому не дивувалася, принесла йому інший халат і теплі пухнасті капці. Він нічого їй не сказав. Пішов у душ, поголився. Потім підсмажив собі яєчню, зготував каву, швидко переглянувши зворотні адреси на кількох листах, які дружина ще не встигла передати до лікарні. Як правило, то були листи від Лю, Володі і Павла.

Потім з кавою пішов у кабінет, увімкнув настільну лампу, закурив люльку, що так само лежала на магнітофоні. Листи він забув на кухні, і чорт з ними, я божевільний, мені можна; як тебе не вистачало, аби ти тільки знала; трохи втомлений я зараз, а так багато чого треба розповісти тобі, черешне…

Черешня виросла невисокою. Гілок, одначе, мала повно — стільки, що на них розмістилися б усі птахи, яких тримали жителі величезного міста, бігме. Зелена трава, білі і рожеві квіти, а ще високі хмари вгорі, шум води внизу. «Здрастуй, черешне, — і дивитися на неї, довго-довго шукаючи інші слова, — ти така тепла».

Весь день він просидів у кабінеті, курячи люльку, та вряди-годи виходячи на кухню зготувати каву. По обіді подзвонили з лікарні, поцікавилися, чи чоловіка не було дома, — ні, не було, сказав він,