Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
Господар квартири, проходячи вітальнею, здивувався тому, що його пес сидить, немов зачарований, біля порожнього дивана, але це здивування було миттєвим. Його заступило непереборне бажання заснути. Господар повернувся до спальні, швидко переодягнувся у простору піжаму і пірнув у дивні сновидіння, у котрих довговолосі засмаглі люди і страшні пси переслідували червоних биків з рогами, вигнутими на штиб ліри.
Аратара наказала псові стерегти її спокій і теж заснула, підклавши під голову наплічник. У його надрах, у шкіряному мішечку, жив своїм несплячим і загадковим життям Камінь Бау. Милосердна Богиня звільнила її тої ночі від сновидінь.
11
Мітелика ув'язнили в невеликій кімнаті. Його привели до неї із зав'язаними очима. Справжніх вікон у кімнаті не було, лише під стелею Валерій Петрович побачив прямокутні отвори, закриті склопакетами. Навіть десятирічний хлопчик не зміг би пролізти крізь ці віконця.
У його розпорядженні залишили надувний матрац, нічний горщик із кришкою, пляшку води з написом «Джерельна» і пачку солоних крекерів. Денне світло ледь проходило крізь склопакети. Мітелик обстежив двері. Міцні й товсті, вони були зроблені з дуба. Старший консультант відразу упізнав щільні петлі ліній, притаманні цій деревині. Вибити такі двері, вирішив він, навряд чи пощастить. На стелі кімнати були закріплені світильники з дзеркальними відбивачами, але вимикач не працював. Від стін тхнуло невисохлою штукатуркою. Поміркувавши, що це приміщення аж ніяк не покращить йому здоров'я, Мітелик сів на матрац і віддався до таких роздумів, які зазвичай застрибують до мізків людини, що потрапила у халепу через власну необачність.
Тепер мрії щодо «власної теми» у війнах магів здалися йому цілковитим ідіотизмом, вартим тої субстанції, котру люди зазвичай зливають в унітази. Кілька міцних проклять відправилися на пошуки зрадника Почеконіуса. Але найбільше його муляла звістка про загибель Яри. Заклятий Камінь, що колись так мирно спочивав у шухляді археолога, став причиною смерті двох із дворового тріумвірату Мітеликового дитинства і тепер загрожував смертю останньому з причетних до його таємниці «братанів». Доля Індиго на тому тлі також не виглядала оптимістичною. Як тільки вона скористається «контактною» камерою схову, міркував Валерій Петрович, «погані дівчата» відразу впіймають її і, можливо, заволодіють Каменем. Зі всіх складових програної ним (і покійним Ярою) гри найзагадковішим фрагментом залишався Вигнанець. Але що тому магові до долі якогось лузера, якому стало розуму попастися у найпримітивнішу із можливих пасток?
«Чому вони відразу мене не вбили? Адже для цих пацанок когось там прикандичити — як два пальці об асфальт, — розмірковував Мітелик, пережовуючи крекери. — Може, я — приманка? А може, вони сподіваються обміняти мене на когось або на щось? Ні, це повна маячня, я ж не маю жодної цінності для Вигнанця. А для Ордену? Також ні. Може, їм потрібні зошити Адамчука? Навряд чи. Якби були потрібні, вони б про них дізналися. Але їх цікавив лише Вигнанець. Вони вважають, що Камінь у нього, і вийдуть на нього через Індиго. А що потім? Битва екстрасенсів? І що тоді буде зі мною, якщо вони переможуть?»
Він припинив гризти крекери, підійшов до стіни і підстрибнув, намагаючись зазирнути у віконце. Але за ним чогось іншого, окрім шматочка неба і верхівок дерев, годі було побачити. Він ще побавився зламаним вимикачем і повернувся до матраца. Тепер йому залишилося лише чекання. Плюс коловорот думок, у котрих не було жодного надійного просвітку.
12
Дівчина і пес-далматинець впевнено йшли на південний захід. Вони оминали великі траси і час від часу використовували попутні автівки. Чи то інтуїція, чи то Камінь підказали Аратарі, що у столиці залишатися небезпечно. Там на будинках і стовпах висіли тисячі відеокамер, а мисливці вже мали якщо не фотографії жриці, то вже напевне портрет, створений з тих образів, які телепати Ордену витягли з пам'яті мешканців містечка, у якому вони з Однооким переховувалися до його фатальної помилки з банкоматом. Аратара навчилася відводити людям очі. Але ставати невидимою для відеокамер вона не вміла. Бездонна пам'ять Каменя не могла їй тут нічого порадити, адже жодна із її попередниць не зіштовхувалася з відеоспостереженням.
Час від часу у небі з'являлися гвинтокрили. Жриця намагалася сховатися від них під деревами, хоча достеменно не знала — чи на тих апаратах літають вороги, чи вони нічого спільного із полюванням на Камінь не мають. Попри постійне відчуття небезпеки, вона швидко наближалася до мети. Дороговказом для Аратари був заклик Вигнанця, який шукав її через Силу Каменя. Цей заклик не мав ані слів, ані образів. Він навіть не мав просторового напряму, але жриці не треба було вибирати серед шляхів, коли вона підходила до чергового перехрестя або повороту. Вона знала, куди треба йти.
Далматинець супроводжував свою нову повелительку і намагався бути корисним. Він кидався на тих, кого вважав небезпечними, і охороняв сон Аратари, коли та проти ночі заходила до будинків. Вона завжди вибирала хати, де мешкали самотні жінки. Ті не бачили самої жриці, але завжди відганяли від порогу далматинця. Зазвичай минало хвилин п'ятнадцять, доки хазяйки раптом сповнювались незрозумілої симпатії до плямистого приблуди, і мандрівна пара ставала на нічліг. Ранком господиня недораховувалася кількох шматків хліба і сиру, і ці втрати назавжди лишалися для неї нерозгаданими.
Так вони йшли і йшли назустріч літнім грозам і зливам, що їх європейські циклони несли на Схід. Теплі дощі рясно змочували мандрівників атлантичною вологою. Зелена рослинність навколо темнішала, а модрини, дуби і граби заступили місце берез і лип.
Вигнанець зустрів її на освітленій сонцем лісовій галявині, у місці, яке випромінювало зрілу красу природи, омитої зливами. Колись Аратара бачила книжку, яку принесли до інтернату «Свідки Єгови». У тій книжці була картинка: Ісус виходить із вівцями з пишного лісу. І жриці, коли вона побачила Вигнанця на тлі позолоченого сонячним промінням соснового лісу,
