Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Читаємо онлайн Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
голову i не вiдвертав вiд нього очей.

Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i подався з своїми козаками до свого хутора.

Марко цiлував Петра в блiдi уста, перехрестив його i заплакав, мов рiдна мати.

Опiсля сiв на коня i почвалав за своїми. Його серце мов клiщами стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн заєдно оглядався за ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу…


III

Чепелева ватага мусила їхати поволi, бо везла багато ранених. Петра цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.

Приїхали на хутiр аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася, настав у цiлому селi великий рух. Усе село вийшло назустрiч. Питання перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не однiй дiвчинi защемiло серце за милим, за братом, а старi батьки та сивi дiди лише хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну втрату доводилось їм на своєму життi переболiти. Така вже козацька доля, що не знаєш нi дня, нi години, коли треба все покинути та передчасно покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.

А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.

Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.

Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.

- Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi своїми пестощами вiку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бiдного раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому рану перев'язав.

- А хто це такий, тату?

- От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер наш гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з рани, як на Сiчi. Ти, Марусю, перенесешся з своєї кiмнатки у свiтлицю, а ми там покладемо недужого. Йому треба великого супокою.

- Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було дуже його жаль.

- Коли досi не вмер, то, може, й подужає, а це все в божiй руцi.

Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише в штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в сорочцi. Вiн уходив на цiлу околицю за доброго знахара. Славно вiн знав складати поламанi костi i лiчив усякi недуги зiллям.

Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i так його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала руками його голову.

Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi, було ще одне ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.

Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали, i довго порався бiля недужого.

Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.

- А що, дiдусю, чи подужає вiн?

- Дасть Бог що подужає. Кiсть не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато кровi втратив.

- Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужає, то, далебi, вашiй Настi мої золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо менi цього козака дуже жаль.

- Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справдi хлопець мов тканий, для тебе якраз пiд пару. - Старий моргнув оком i погладив Марусю по голiвцi

- Їй-бо, дiдусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?

- Но-но, вже нiчого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, i сережки вже так мовби були в руках моєї Настi. А тепер, серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й поможи менi недужого напоїти.

Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла миттю до пекарнi i прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.

- Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього вiдразу пiдходити. - Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.

Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди свої яснi променi й освiчувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди ввiйшла, мов у пiйманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.

Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав дiвчинi напувати його молоком. У неї дрижали руки, i трохи вилилося на вiдкритi Петровi груди.

Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.

- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.

Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого сонця.

Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.

Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.

- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти менi помагай, ти тут бiльше вдiєш, як я.

Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще нiколи.

- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.

Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше остатись.

Аж дiвчина Горпина, її подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:

- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!

- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.

- А який вiн, бiдний,

Відгуки про книгу Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: