Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський

Татари зупинились в погонi, а до козацького обозу стали з'їздитися козаки з обох бокiв. Показалося, що цiєї ночi багато козакiв у рукопашному бою полягло.

Тут вiдпочивали до рана. В татарському обозi усе затихло, та коли розвиднiлось, татар вже на давньому мiсцi не було. Тепер можна було бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.

Землю залягав туман, i не знати було, в котру сторону пiшли татари. Треба було йти за слiдом.

- Здається, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi кiнець. Орда, либонь, пропала, що й чорт її не вiднайде.

Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:

- Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.

Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.

Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки побачили перед собою цiлу ватагу татар.

Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили їх з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.

- Нiхто не смiє втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.

Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усiх до одного вибили.

- Цим разом чорт не вспiв їм помогти.

- Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.

- Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiтає. Вони, щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i тут роздiляються на чотири гуртки. Кожний має їхати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого не розбереш. Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд другої купи. Тi, що на нас наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться. Та нема чого нам довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.

Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами. Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.

- Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна сила. Це перехрестя показує, що одна частина пiшла туди, де ми її стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми певно знайдемо. Оцей шлях показує на Днiпро. Що воно може бути? Хiба ж та часть орди загадала вертатися у Крим?

- Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за цим слiдом, - каже Жук до Петра. - Не дай заскочитися; як їх буде бiльша сила, то не зачiпай, аж на переправi, там, може, їх переможеш.

Петро зiбрав своїх людей i пiшов за слiдом. Йому хотiлось справитися так, щоб Чубової редути не засоромити.

Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу татар,

- Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн розпустив свою ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась нагода перший раз показати себе.

Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що їх окружили, обернулися на них.

- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле їм пiдмогу.

- До купи, товаришi, не розбiгатися!

Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй лавi. Вiн не тратив надiї, що переб'ється. Аж ось задуркотiв у повiтрi аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi робиться.

Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали сирiвцями руки. їх посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з коней i, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.

- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.

Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука i розповiли, що сталося.

- То все так буває, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. - Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.

Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одної зiрки. Петро лежав горiлиць i думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товаришi перешiптувалися мiж собою. Їм всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.

Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.

- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?

- Говори, Климе, хай твоє не гине, - говорив йому старий козак. - Те саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долi було написано, а долi конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.

Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало. Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.

- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.

- Я роз'їзд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе, i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно пiслав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але