He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

— Все добре, я це зроблю, Рут. Як тільки зможу, я стану опікункою Томмі.

Я проказала це нечутно, тому що вважала, що вона й так не почує слів, навіть якщо я їх прокричу. Але я сподівалась на те, що впродовж цих кількох секунд, у які наші погляди зустрілись, вона прочитає мій вираз так само, як я прочитала її. Далі ця мить минула, і вона знову вислизнула від мене. Звичайно, я ніколи не знатиму точно, але думаю, що вона мене зрозуміла. І навіть якщо ні, то тепер мені видається, що Рут знала весь час, навіть раніше, ніж я зрозуміла це, що я таки стану опікункою Томмі і що ми «спробуємо», як вона і порадила нам того дня в машині.

Розділ двадцятий

Я стала опікункою Томмі майже за рік після нашої поїздки до човна. Це було невдовзі після третьої виїмки Томмі, і хоча він добре відновлювався, та йому все ще потрібен був час, аби набратися сил, і, як виявилось, це був не такий уже й поганий спосіб, щоб разом увійти в цю нову фазу. Невдовзі я почала звикати до Кінґсфілда, і мені там навіть уже подобалось.

Більшість донорів із Кінґсфілда після третьої виїмки переселяли до власної кімнати, тож Томмі отримав одну з найбільших одномісних кімнат у центрі. Дехто згодом думав, що це я для нього таке залагодила, але це було не так; йому просто пощастило, хоча кімната виявилась не такою вже й прекрасною. Думаю, у часи відпочинкового табору тут була ванна — судячи з матового скла, розташованого високо під самою стелею. Визирнути назовні можна було тільки якщо стати на стілець і відчинити вікно — тільки тоді відкривався вид на густий чагарник унизу. Кімната мала обриси літери Г, тобто крім звичного ліжка, стільця і шафи, туди встановили ще шкільну парту з піднятим віком — цей предмет виявився великою перевагою, як я згодом поясню.

Я не хотіла б створювати помилкового враження щодо того періоду в Кінґсфілді. Більшість його минула по-справжньому розслаблено, мало не ідилічно. Я зазвичай приїздила після ланчу, підходила до Томмі, випростаного на вузькому ліжку — завжди повністю одягнутого, тому що він не хотів «бути, як пацієнт». Я сідала на стілець і читала йому книжки, які приносила: «Одіссею» або «Тисячу і одну ніч». Або ми розмовляли — чи то про давні часи, чи про щось інше. Пізнього пообіддя він засинав, а я писала звіти за його партою. Дивовижно, як швидко розтанули роки розлуки, і ми знову так добре почувалися одне з одним.

Звичайно, не все було, як раніше. Наприклад, ми з Томмі нарешті почали займатись сексом. Не знаю, як довго Томмі думав про секс між нами, перш ніж це сталося. Зрештою, він усе ще як слід не одужав, тому, можливо, думав насамперед не про це. Я не хотіла йому нічого нав’язувати, але, з іншого боку, вирішила, що якщо ми надто довго відкладатимемо справу навіть тепер, коли ми знову разом, з часом буде тільки складніше зробити секс природною частиною наших стосунків. А ще я думала, що якщо ми збираємось послухатися Рут і попросити про відтермінування, той факт, що у нас не було сексу, може загальмувати рішення. Не те щоб я думала, що вони обов’язково нас про це запитуватимуть. Але я хвилювалась, що це може якось вийти на поверхню, як вияв недостатньої близькості.

Тож я вирішила спробувати одного дня в його кімнаті, щоб він міг прийняти мене або відмовити. Він лежав на ліжку, як зазвичай, і дивився на стелю, поки я йому читала. Закінчивши читати, я наблизилась, сіла на край ліжка і просунула долоню йому під футболку. Невдовзі моя рука вже торкалась його добра внизу, і хоча він не відразу став твердий, я точно знала, що Томмі щасливий. Того першого разу нам доводилося зважати на шви, до того ж так довго знаючи одне одного і жодного разу не займаючись сексом, ми потребували проміжної стадії, перш ніж дійдемо до повноцінного процесу. Тож я зробила йому приємне руками, а він просто лежав умиротворено, не роблячи жодних спроб до мене приставати, не видаючи жодних звуків.

Але навіть того першого разу, крім відчуття початку, спільного вступання у нове, відчувалося ще щось інше. Я довго не хотіла на це зважати, а згодом навіть переконувала себе, що це «щось» мине разом з нашими болями і турботами. Я кажу про скимний, себто терпкий, смуток, що пронизував Томмі від нашого найпершого разу. Здавалось, він промовляє: «Так, ми це робимо тепер, і я радий, що ми це робимо тепер. Але як шкода, що ми так довго відкладали».

І в наступні дні, коли ми займалися справжнім сексом і почувалися від цього по-справжньому щасливими, навіть тоді щимке відчуття нас не полишало. Я робила все, щоб його не допускати. Я намагалася зняти всі перепони, намагалась зробити так, щоб ми впадали в стан розмитості й марева, щоб більше не залишалося простору для чогось іншого. Якщо він був на мені, я якнайвище піднімала коліна. Хоч в якій би ми не були позі, я робила все і казала все, щоб принести йому більше задоволення, щоб розпалювати пристрасть — але те скимне відчуття повністю не розвіювалось.

Можливо, все пояснювалось особливостями кімнати — сонце проникало туди крізь матове скло, тому навіть на початку літа складалось враження, що кімнату наповнює осіннє світло. А може, випадковими звуками, що час від часу долинали до нас, коли ми лежали — кроками донорів, які займались навколо своїми справами, замість голосів учнів, що розташувались на траві посеред поля і сперечались про романи й поезію. Чи, можливо, це було пов’язано з тим, що іноді, навіть коли нам вдавалось зробити все по-справжньому чудово і ми лежали обійнявшись, і деякі кадри того, що відбулося, досі виринали в наших думках, Томмі міг сказати щось на зразок: «Раніше я міг легко робити це двічі поспіль. Але більше не можу». І тоді скимне відчуття наповнювало простір навколо нас, тож мені доводилось прикрити йому долонею рот, коли він щось подібне говорив, щоб ми просто могли полежати спокійно. Не сумніваюсь, що Томмі