He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро

— Це буде нескладно, — відповіла я. — Ми можемо пролізти під ним. Просто треба буде притримати його одне для одного.

Але Рут по-справжньому засмутилась і не збиралася ворушитись. І отоді, коли вона так стояла, а її плечі здіймалися і опадали від подиху, Томмі, здавалося, вперше усвідомив, наскільки вона стала немічною. Можливо, він зауважив це й раніше, тільки не хотів приймати. Але тепер він упродовж кількох секунд не зводив із неї погляду. А тоді, як я думаю — тому що я не можу знати цього напевне — сталося так, що ми з Томмі одночасно пригадали те, що трапилося в машині, коли ми проти неї виступили. І ми інстинктивно кинулися до неї. Я взяла її за руку, Томмі підтримав за лікоть з іншого боку, і ми почали м’яко вести її до огорожі.

Я відпустила Рут тільки для того, щоб самій пролізти через огорожу. Тоді я підняла дріт так високо, як тільки змогла, і ми з Томмі допомогли їй перебратися. Насправді їй не було аж так складно: тут радше йшлося про впевненість, і маючи нас як підтримку, вона, здавалось, перестала боятися. Опинившись із протилежного боку, вона навіть спробувала допомогти притримати дріт для Томмі. Він перебрався без жодних труднощів, і Рут йому сказала:

— Тут просто треба нагнутися. Мені іноді не вдається.

Томмі мав якийсь притлумлений вигляд, і я думала, чи він так знітився через те, що сталося, чи знову пригадував, як ми напали на Рут у машині. Він кивнув у бік дерев попереду нас і сказав:

— Думаю, нам туди. Правильно, Кет?

Я поглянула на свій аркуш і знову почала прокладати шлях. Коли ми забрели в гущавину дерев, стало досить темно, а земля ставала дедалі болотистішою.

— Сподіваюсь, що ми не загубимось, — зі сміхом промовила до Томмі Рут, хоч зовсім неподалік уже виднівся просвіток. І тоді, коли вже минуло трохи часу, я усвідомила, чому саме так занепокоїлась через ситуацію в машині. Річ навіть не в тому, що ми виступили проти Рут, річ у тім, як вона це сприйняла. У давні часи немислимо було, щоб вона щось таке допустила, не давши відпору. Усвідомивши це, я зупинилась посеред стежки, зачекала на Рут і Томмі і обійняла Рут за плечі.

Це не здавалося чимось надто сентиментальним. Мій жест цілком відповідав поведінці опікунки, тому що тепер у ході Рут таки справді була непевність, і я засумнівалась у правильному оцінюванні її стану. Вона тяжко дихала, і поки ми йшли, час від часу на мене хилилась. Але ось ми проминули дерева і вийшли на просіку, звідки побачили човен.

Хоча насправді ми навіть не вийшли на просіку: просто закінчились негусті дерева, серед яких ми просувались, і тепер перед нами відкривалась болотиста нескінченна рівнина. Бліде небо здавалось безмежним, його відображення можна було побачити у клаптях води, розкиданих на рівнині. Ще недавно тут, мабуть, теж був ліс, тому що всюди з ґрунту стирчали мертві примарні стовбури, більшість з яких були зламані всього кілька метрів від землі. А за мертвими стовбурами, метрів за шістдесят, вимальовувався човен, що застряг у болоті під променями кволого сонця.

— Ох, точно такий, як розповідав мій друг, — сказала Рут. — Страшенно красивий.

Навколо панувала тиша, і коли ми почали рухатись у напрямку до човна, під ногами хлюпала волога. Невдовзі я зауважила, що моя нога тоне під пучками трави, і скомандувала:

— Гаразд, далі ми вже не йдемо.

Двоє позаду мене не протестували, і коли я зиркнула через плече, побачила, що Томмі знову тримає Рут за руку. Було видно, що він всього лише старається дати їй опору. Я зробила кілька широких кроків до найближчого мертвого стовбура, де поверхня землі була рівніша, і вчепилася в нього, щоб утримати баланс. Взявши з мене приклад, Томмі й Рут рушили до іншого стовбура ліворуч від мене — порожнистого й більш понищеного, ніж мій. Вони сперлись на нього з обох боків і завмерли. І ми просто дивилися на човен, посаджений на мілину. Я бачила, як потріскалася на ньому фарба, як розкришились дерев’яні рами кабіни. Колись вона була пофарбована в синій колір, але тепер навпроти неба здавалася майже білою.

— Цікаво, як він сюди потрапив, — сказала я. Я підвищила голос, щоб інші двоє мене почули, і очікувала відлуння. Але звук пролунав несподівано близько, мов у кімнаті з килимом.

Тоді я почула позаду голос Томмі:

— Можливо, таким сьогодні є Гейлшем. Як думаєте?

— Чому він має таким бути? — у голосі Рут вчувалось невдаване збентеження. — Він же не міг перетворитись на болото тільки тому, що його закрили.

— Таки справді. Я не подумав. Але тепер Гейлшем завжди уявляється мені саме таким. В цьому немає жодної логіки. Насправді це дуже нагадує картинку з моєї уяви. Тільки там, звісно, немає човна. Якщо там справді так, це ще не найгірше.

— Цікаво, — мовила Рут. — Мені недавно наснився сон. Снилося, що я у класі № 14. Я знала, що нашу установу закрили, але я сиділа у класі № 14 і визирала з вікна, а там, назовні, все тонуло у воді. Немов велетенське озеро. Я бачила, як повз моє вікно пропливає сміття, бачила порожні коробки від напоїв, геть усе. І при цьому я не відчувала паніки. Картинка заспокоювала мене, вмиротворювала — як і це місце. Я знала, що я в безпеці, просто нашу школу закрили.

— Знаєте, — сказав Томмі, — у нашому центрі якийсь час лежала Меґ Б. Недавно вона поїхала кудись на північ, на третю виїмку. Я не чув, як у неї справи. Ви не чули?

Я похитала головою, а коли не почула відповіді Рут, обернулась, щоб на неї поглянути. Спершу я думала, що вона дивиться на човен, а тоді зрозуміла — її погляд був зосереджений на білій смузі від літака вдалині, що повільно видирався догори.

Тоді вона сказала:

— Розповім, що я чула. Я чула про Кріссі. Чула, що вона вичерпалась під час другої виїмки.

— Я чув це також, — сказав Томмі. — Мабуть, це правда. Мені те саме казали. Як шкода. У неї теж була друга виїмка. Я радий, що зі мною такого не сталось.

— Думаю, таке трапляється частіше, ніж нам повідомляють, — сказала Рут. — Ось моя опікунка. Вона, мабуть, знає правду. Але не скаже.

— Тут не існує жодної змови, — сказала я, знову обертаючись до