He відпускай мене - Кадзуо Ішіґуро
— Це було схоже на детектив. У попередні рази я сиділа там по півгодини щоразу, і нічого, зовсім нічого. Але щось підказувало, що цього разу мені пощастить.
Я була така втомлена, що мало не закуняла просто там, на лавці. Але раптом підняла голову і побачила її — вона йшла вулицею в моєму напрямку.
— Це було моторошно, — мовила я, — тому що вона така сама на вигляд. Може, обличчя ледь-ледь старіше. Але значної різниці немає. Навіть одяг такий самий. Строгий сірий костюм.
— Це не міг бути той самий костюм.
— Не знаю. Виглядав так само.
— Але ти не звернулась до неї?
— Звичайно ні, дурнику. Все по черзі. Вона ніколи не поводилася з нами привітно.
Я описала, як вона пройшла повз мене з протилежного боку, навіть не поглянувши в мій бік; як на якусь мить мені здалося, що вона пройде повз двері, за якими я спостерігала, що Рут дала нам неправильну адресу. Але Мадам різко повернулась до воріт, зміряла коротку стежку двома чи трьома кроками і зникла всередині.
Коли я закінчила, Томмі деякий час мовчав. Тоді промовив:
— Ти впевнена, що не матимеш неприємностей? Вічно їздиш туди, куди тобі не можна?
— Думаєш, чому я так втомилася? Я доклала зусиль, щоб усе збігалось. Та зате ми її знайшли.
Назовні хлюпав дощ. Томмі повернувся набік і поклав голову мені на плече.
— Рут для нас постаралась, — м’яко сказав він. — Дістала правильну адресу.
— Так, вона постаралась. Але тепер усе залежить від нас.
— То який у нас план, Кет? У нас є план?
— Ми просто туди підемо. Просто підемо туди і запитаємо її. Наступного тижня, коли я повезу тебе на тести в лабораторію. Випишу тебе на цілий день. Тоді ми зможемо заїхати до Літлгемптона на зворотному шляху.
Томмі зітхнув і ще глибше вмостив голову на моєму плечі. Випадковий спостерігач міг вирішити, що він охоплений нехіттю, але я знала, що саме він відчуває. Ми так багато розмірковували про відтермінування, про Галерею, геть усе — і ось, несподівано підійшли впритул. Це було страшно.
— Якщо ми його отримаємо, — нарешті сказав він. — Уявімо, що отримаємо. Уявімо, вона дасть нам, наприклад, три роки — тільки для нас. Що саме ми будемо робити? Ти мене розумієш, Кет? Куди ми поїдемо? Ми ж не можемо залишитись тут, у цьому центрі.
— Не знаю, Томмі. Може, вона скаже, щоб ми повертались до Котеджів. Але я краще поїхала б деінде. До Білого Двору, можливо. Або, можливо, у них є якісь інші місця. Щось відокремлене для таких, як ми. Нам просто треба довідатись, що вона скаже.
Ми ще кілька хвилин тихо лежали на ліжку, дослухаючись до дощу. Я почала штовхати його ногою — так, як він робив мені раніше. Врешті він відплатив мені тим самим і зіштовхнув мої ноги з ліжка.
— Якщо ми їдемо, — сказав він, — треба вирішити про тварин. Виберемо найкращих, тих, яких ми візьмемо з собою. Шість або сім. Треба зробити це дуже уважно.
— Добре, — сказала я. Тоді підвелась і випростала вперед руки. — Може, навіть більше візьмемо. П’ятнадцять або й двадцять. Ага, поїдемо і зустрінемось із нею. Що вона нам зробить? Поїдемо і поговоримо з нею.
Розділ двадцять перший
Пригадуючи дні перед нашою поїздкою, я пам’ятаю, що уявляла, як ми з Томмі стоїмо перед тими дверима і не можемо наважитись подзвонити, а тоді чекаємо, поки наші серця скажено гупають. Однак насправді все склалось так, що нам пощастило і це конкретне випробування нас оминуло.
На той час ми вже заслуговували на везіння, тому що того дня все складалося не надто добре. Дорогою нас підвела машина, тож ми запізнились на аналізи Томмі на цілу годину. Через плутанину в лікарні Томмі довелось тричі перездавати аналізи. Через це він почувався дуже ослабленим, тож коли ми нарешті надвечір рушили до Літлгемптона, його почало нудити в машині, і нам доводилось зупинятися, щоб він міг пройтися.
На місце ми прибули о шостій. Запаркували машину позаду залу для гри в бінґо, витягнули з багажника спортивну сумку, в якій лежали блокноти Томмі, і вирушили в бік центру міста. Стояв приємний день, і хоча крамниці виявились зачиненими, перед барами, випиваючи й ведучи розмови, було чимало людей. Що довше ми йшли, то краще почувався Томмі, аж доки не пригадав, що через тести він пропустив ланч, і заявив, що перш ніж зустрітись із тим, що чекає на нас попереду, він мусить поїсти. Тож ми знайшли місце, де купили сандвіч, і раптом Томмі схопив мене за руку — так міцно, що я перелякалась, чи у нього не стався якийсь приступ. Але він тихо промовив мені на вухо:
— Ось вона, Кет. Дивись. Іде повз перукарню.
І справді — то була вона. Йшла протилежним тротуаром, одягнута у свій акуратний сірий костюм, такий самий, як завжди.
Ми рушили слідом за Мадам, зберігаючи помірковану відстань. Спершу — через пішохідну частину, потім — уздовж майже порожньої Гай-Стрит. Думаю, ми обоє пригадали той день, коли йшли слідом за «ймовірним я» Рут в іншому місті. Але цього разу все видавалось простішим, тому що невдовзі вона вивела нас на набережну.
Через те, що вулиця нікуди не завертала і призахідне сонце так добре освітлювало її до самого кінця, ми змогли дозволити Мадам значно вирватись наперед — аж вона перетворилася на цятку — і при цьому знали, що не втратимо її з виду. Насправді ми навіть постійно чули луну від її підборів, а ритмічне постукування сумки Томмі об ногу видавалось своєрідною відповіддю.
Так ми йшли досить довго, повз ряди ідентичних будинків. А тоді будинки вздовж протилежного тротуару закінчилися, замість них з’явились клапті пласких газонів, і за цими газонами можна було розгледіти дахи пляжних будиночків уздовж прибережної смуги. Води ми не бачили, але відчували, що вона там — судячи з великого неба і галасу чайок.
Але з нашого боку будинки не зникали, і за якийсь час я сказала до Томмі:
— Вже скоро. Бачиш оту лавку? Це та, на якій я сиділа. Будинок поруч.
Поки я цього не сказала, Томмі поводився спокійно. Але тепер на нього щось найшло, він пришвидшив ходу, ніби хотів
