Ангели помсти - Олесь Ульяненко

як інгредієнти були відсутніми або такими слабкими, як потенція вісімдесятилітнього діда. У випадку Боба ця річ була непотрібною. Його компас – відчуття: спалах світла, повний відчай. І він несподівано для себе відчував і розумів, що треба робити, як діяти чи взагалі лишатися бездіяльним. Потім подив, радісний хрускіт у грудях – і його тіло ставало гнучким і слухалося кожного імпульсу, руху і розщеплення нейрона в голові. Цього разу він відчув небезпеку. На шостій зупинці, здається Харківській, його окропило потом, і він тоскно подивився на дівчину, яка сиділа напроти. Погляд Боба, тупий і безжальний до всього, ковзнув над її головою і зупинився на кватирці, в яку пролізла б хіба що дитина. Це воно, щось пропищало в голові, й він уже знав, що це воно. Він підійшов і пірнув у ту кватирку, одразу відчуваючи запах смороду і смерті. За ті кілька секунд, відколи він приліпився до великого скла, вчепившись за його краї пальцями, точно зрозумів жах усіх катастроф, а може, й ні. Головне, коли поїзд зробив зупинку для технічного персоналу, він вужем ковзнув униз і опинився в кількох кроках від тунельного відгалуження. У два стрибки він дістався місця, і поїзд рушив, лишивши його у мутному тунельному світлі. Також швидко він віднайшов металеві двері з висячим замком. Пальці ляснули разом з металевою дугою замка, і він опинився в комірчині з виходом нагору. З тими дверима йому пововтузитися випало не більше хвилини. Далі було щось на зразок КП. Він скрутився калачиком і ліг у прикарабку, відчуваючи, як напруга відходить, а в голові – красиві ноги, порцелянові очі. Зараз він лежав і не думав про небезпеку. Він думав про любов і про те, напевне, що добре мати когось, з ким можна говорити про щось. Так, у темному тунелі київського метрополітену він зрозумів, що його дар – це не що інше, як погибель або прокляття. Позбутися його – заново народитися. Від солодкої думки замлоїло у животі, аж доки його погляд не натрапив на драбину високо над головою. Дряпатися по стінах він не вмів. І це ще наштовхнуло його на якусь думку, облишимо це поза кадром. Боб вирішив іти тим шляхом, що, на його думку, виявився досконалішим. КП знаходився з тильного боку, значить, повинна бути підсобна кімната. Туди можна пробратися без найменшого ризику, аби там нікого не було. Він лежав годину, рахуючи, скільки народу працює. Нарахував усього двох чоловіків, і нікого більше. У коридорі стояв невеликий металевий сейф, мабуть витягнутий через непридатність. Із сейфами він ще не мав справи. Іншого виходу не було. Він прововтузився з сейфом кілька хвилин, але, навіть відчинивши його, зрозумів безглуздість усієї ситуації. Сейф був доверху набитий паперами.

Пізніше на нього, холодного і без ознак життя, наткнеться охоронець. Намацавши так-сяк те місце, де знаходиться пульс, він зробив логічний висновок, що перед ним справжнісінький жмур. Охоронець покликав іншого, ще дурнішого, а тому хитрішого, і вони стали над ним у глибокій задумі, журячись про свої долі й долю трупа. Думати завжди важко, коли ти дурний. Власне, їм було цікаво, що цей трупак робить у тихому їхньому раю, де вони зубами відривали собі життєдайний простір, і як він потрапив сюди. Напевне, вони розізлились, а потім вирішили таки викликати «швидку», хоча думка запхнути труп назад до тунелю насідала, як серпнева муха. Так вони й лишили його лежати на підлозі в очікуванні, коли приїдуть міліція і «швидка». «Швидка» з’явилася першою, і лікар констатував зупинку дихання, серця і всіх важливих органів. Труп напросто задубів. Міліція приїхала за півгодини. Сфотографувала місце події, самого покійника, якого потім доставили в трупарню міста Бориспіль. Місць, як завжди, не вистачало.

У той час, як «швидка» на середній швидкості тягла Боба до трупарні, двоє корешів Хачос і Рафа пропхнули у шлунки останній ковток кави й здивовано подивилися один на одного, з німим телячим запитанням на лиці. Вони наче запитували: а що далі, може, ти придумаєш щось? Хачос і Рафа зверталися один до одного виключно на «пан», типу того: «Який сьогодні день, пане Хачос?» – «Здається, середа, пане Рафа»; вони мали заможних батьків, навчалися у престижному коледжі, де й підсіли на героїн без будь-чийого впливу, навіть улюбленого гурту «Продіджі», бо найбільшим впливом була нудьга, мізерна дрібнота, котрою щедро їх постачали розважливі батьки, довідавшись про нетрадиційну пристрасть для очучмарення свідомості. Тому зараз Хачос і Рафа сиділи на голці, рівно як і на мілині, в простонародді – їх кремпував повний голяк. А ще кумарило. І вони сказали, хто саме, історія не говорить про це: «Кого більше кумарить, пане Хачос?» – «Напевне, мене, пане Рафа». – «Гадаю, нам треба подумати, пане Хачос». – «Ви у нас найрозумніший, пане Рафа». І вони надовго замовкли, здається, навічно. Потім замовили ще по каві й солодкому до нудотності тістечку. Кав’ярня була відповідною до їхніх фінансів. Тому звуки знадвору реактивними літаками розбивались у барабанних перетинках. Проїхала «швидка». За якусь хвилину проревів, як на зло без глушника, мотоцикл довбонутого в голову байкера. І пана Хачоса осяяло. Він сказав:

– «Швидка».

Пан Рафа засовався на стільці, намагаючись якоюсь-таки точкою відшукати суть. Але задниця і голова мовчали.

– Ну і шо? – спитав він.

– Там валом наркоти. Нємєряно, – сказав пан Хачос.

І вони вийшли в осінь, озброївшись хустками і пластмасовими шмалерами. Пан Хачос і пан Рафа шукали недовго. «Швидку допомогу» вони надибали на стоянці біля крихітної продуктової лавки. Водій курив, а лікар і санітар розминалися чверткою розбавленого спирту. Поруч лежав задубілий труп Боба. Пан Хачос і пан Рафа постукали у двері й відразу виставили свої пластмасові пукавки.

– Писками в підлогу, – сказали в один тремтячий голос, що віддавав дикими вібраціями, від чого став незрозумілим і загрозливим, як ніколи. Лікар із санітаром перезирнулися.

– Блядь, – сказав один і ковтнув з мензурки спирт. Це не здивувало і не розлютило пана Хачоса і пана Рафу. Вони, швидше, збентежилися. Потім переляк перейшов у стадію паніки.

– Блядь, сука, мордою в підлогу, замочу всіх!!! – заверещав істерично пан Рафа, потрясаючи пластмасовою приправою.

Санітар з віспуватим обличчям, одним більмовим оком, інше мало невизначений алкогольний колір, спокійно потягнувся за мензуркою,