Ангели помсти - Олесь Ульяненко

– Не сліпий, – бовкнув Боб.

– Ром ні з чим не сплутаєш. А ти свій дар сунеш у кожну дірку.

– Руді, старий, до чого ти ведеш? Хіба я мало приношу грошей?

– Важливо не скільки, а як, – старий вибив товстими пальцями сигарету з пачки. Лизнув кінчик.

У лютому, коли морози позбавили можливості роздумувати над своїм становищем і змусили діяти, Боб попрямував на ринок «Юність». Того ранку він прокинувся з синім сонцем у голові. Прохиливши фанеру, побачив синій серпанок над синіми дахами, серпантин білого диму з автомобілів і зрозумів, що час іти, падати, летіти, але ні в якому разі не наздоганяти. Наздоганяють ті, хто програє. Він потовкся на коліях, потім рушив у натовп. Боб відразу все зрозумів, коли тіло пробило потом, воно заніміло, а руки, самі долоні й пальці, склавшись у незрозумілий йому спосіб, легко зашастали по сумках і кишенях. Замки відкривалися наче самі собою. За п’ятнадцять хвилин він був власником півтори тисячі доларів. Але на цьому Боб не зупинився. Зупинив його оглушливий удар кастета у тім’я. Очунявся Боб прикутим наручниками до батареї. Стрижені під нуль пацани стояли, нервово переминаючись з ноги на ногу, курили і перемовлялися.

– І-і-і, пацан, звідки ти такий взявся? – почав куций, старший, з повною пащею золотих зубів і прогнутим черепом.

– Він взагалі не наш, – сказав хтось інший і спокійно, зовсім буденно угрів його по ребрах, але в ту ж мить на його обличчі проступив подив, потім очі зробилися кислими і меланхолійними. Ніхто нічого не зрозумів, коли чорний клубок шугонув у прочинену кватирку. А Боб відіпхнувся ногами, усім тілом від стіни, шаснув у кватирку, пірнув у прочинені двері авто. Водій повернув голову, недоумкувато глянув, нічого не підозрюючи про небажаного пасажира, побачив, як з вагончика вивалюють пацани із шмалерами в руках, і від гріха далі рушив, погнавши авто на максимальній швидкості. Наприкінці ринку Боб видихнув і приставив вказівного пальця до потилиці мужика. І сказав:

– Зупинися, а не то заганашу…

Він відкопав свою здобич у снігу, повертаючи пам’ять тонкими каналами, де сон і не сон, ніяк не розуміючи, коли це він встиг скинути гроші, й у цю мить відчув, що його хтось легенько торкнув за плече, і він побачив перед собою червоне обличчя, з сірими водянистими очима, важким носом, з широким розкриллям ніздрів і терпким запахом рому з рота. Обличчя сказало:

– Ходім. Я тебе сховаю.

Боб продовжував дивитися на нього, тримаючись за свої півтори тисячі, як за буй, а старий клоун повторив:

– Ідіот, ти хочеш, щоб мене разом з тобою загребли у снігу?

Опалові відблиски плавали кімнатою. Чорна стіна універмагу «Україна» підіймалася прямо перед вікном. Цирк видно не було, але старий відчував його, наче якусь колючку в серці.

– Життя – це дещо, в чому ми не розбираємося, – крутнувши ніздрями, смикнувши смішно носом, сказав старий. – Головне – розібратися, що хоче самотній перехожий на тому боці вулиці. Ти його можеш послати, можеш, скориставшись його самотністю, вдарити і відібрати останнє, а можеш просто…

Ром ніяк не діяв на старого клоуна. Принаймні так видавалося Бобу. Йому було приємно жити серед цих голих стін у самотині, ситому і в безпеці, слухати Руді й чути печальну музику юності, яка начебто пішла від тебе, але жила в тихих токах, що венами гнав ром.

– Тобі ніхто не говорить, щоб починати життя спочатку. Тобі треба навчитися слухати себе, – старий долив останні краплі рому, подивився у вікно, де розмітало сніг, і таємниче всміхнувся, наче у нього попереду було не життя, а так, пляшка рому, варені раки, яєчня і гіркий зелений чай.

– Ти мудрий, – сказав Боб, й іронія полізла тонким лезом їхньої розмови.

– Ти мені подобаєшся, – старий клоун знову закрутив носом. – Але ти розумієш не так, як я тобі говорив.

– Мені мама завжди говорила, що євреї самі говорять якось… – Боб подивився на порожню тарілку з-під равіолей.

– Багато ти знаєш, вилупку, про євреїв, – спокійно відповів старий.

– Та знаю…

– Хорошо. Закінчуй ці теми. Іди спати. – Старий пішов і приніс ще одну пляшку рому. – На добраніч.

– Ти що, образився?

– Атож, – старий не відкорковував пляшку, а дивився на неї завороженим поглядом.

– Тоді вибач, – сказав Боб.

– Нічого. Завтра нікуди не підеш?

Старий розлив ром по келишках, начепив важкі окуляри на масивного носа, глянув у вікно.

– Холодно. І який же ти ще молодий і дурний, – старий ковтнув ром, але вже не з таким благоговінням, як раніше.

Боб зрозумів, що зіпсував старому настрій. З подібними дурницями він зустрівся тільки у столиці. Так, у столиці він побачив зовсім інший світ, про який ніколи навіть не думав. Просто він утікав за блідий горизонт, підчепивши десь, як болячку, маячню і втому провінції.

– Вчися собою керувати, – сказав старий. – Образами і почуттями. Коханням і хіттю. Вчися розрізняти. Вивчай своє тіло і поважай його. Але головне – вивчай свою голову, і вона тобі буде слугувати не для равіолей. Празник празнику. Життя життю. Але людина створена для праці й страждань. І чим більше ти шукатимеш насолоди, тим більше вона втікатиме від тебе.

Боб заснув, поклавши голову на руки, а старий ковтнув рому, похитав головою і не став його будити, напевне, сам вирішив, що наговорив хлопцю багато зайвого.

Чорне дупло метрополітену. Зігнута спина, змокле волосся. Пам’ять черви. Черва ця прогризає наскрізь свідомість разом з підсвідомістю, не лишаючи людині надії на краще, бо сама пам’ять і є прекрасним світом. Інакше кажучи, пам’ять – безстрокова кунсткамера прекрасних і жахливих монстрів. Він рахував хвилини, рахував зупинки, заплющивши очі. Страх і пам’ять