Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич
Клітка з королівським тигром... Гнучкий, жилавий, увесь в узлах з мускулів, легко лежить він, виставивши лапи з-під клітки й прищуливши пронизуваті очі; він дивиться кудись поверх голів, над людьми, що проходять повз клітку. Худе його тіло звилось, як змія, по клітці, а кріпкий хвіст, ніби жгут, скручений з осталевих дротів, нервово б'є по стінах і долівці. Увесь спокійний ніби, нерухомо лежить тигр, очі навіть не моргають, ні один мускул не двигнеться, лише хвіст б'є кріпко й одрубно по залізних листах...
Ще далі пішов я й став перед кліткою лева. Він, царствений в'язень, теж лежав, звісивши лохмату голову і... щось спокійне, ніби примирене з власною долею й обставинами вбачалося в усій Його фігурі. Він немов уже надміру добре взнав, якими ґратами його окуто, надміру ясно побачив силу річей,— і не хотів більше печалуватись над власною долею... Коли не зуміли допомогти сила, швидкий притиск з рухом смілим, то не візьмуть уже верху плач, бідкання та стогони печали. І тільки кожну ніч, як спить лев, сниться йому тоді... кожну ніч сниться йому... піщана пустиня без краю, вся облита грою променів місяця, оаза в пальмах похилених, в ній ручай, що потік з того місця, де вмер святий... Тихе журчання... Заліг у зарослі й чекає... От зачувся м'який шелест, тихе тупотіння,— то стадо сарн спішить до водопою. Роздулися ніздри в лева, увесь напружився він — і стрибнув одразу з ревом та криком на безщасну жертву... Все врозтіч розсипалось стадо, а він з побідним урчанням запускає пащу в криваву рану... Але хрипко звучить той рев під полотняною покрівлею звіринця, і він сам, цар звірей, безпомічно б'ється ві сні об залізні ґрати головою...
Далі! Далі від цього поругания сили й могутности!..
Мало чого! Залізо кріпше мускулів і довше існує, ніж серця биття. То не побіда залізом, то не чесний бій! Ні! ти бийся рівний з рівним, однаковою зброєю, обидва прямо перед сонцем, не ховаючись і не криючись від чесного світла його. Без панцирів і кольчуг! Груди на груди! Без хитрої отруєної стріли! От тоді побачимо, хто зборе! Далі ж, далі!..
От малпам то краще, мабуть... Справді, добре їм у клітках. Бач, як граються вони й кривлять кумедні пики. З них досить, коли біля них порегочуться, коли вони зможуть з когось бриля стягнути, украсти хустку, кинути мокрою соломою. Смішити других вважають вони своїм призначенням, і коли рідшає біля них товпище й менше сміються гулящі глядачі, ім це не подобається, і вони тоді ще більше кривляються й ще поганші пики виставляють, аби знов на ласку сміху здобутися. Добре їм і в клітках...
А обіч — папуги! Ще щасливіші вони, і ще краще їм живеться! Бони вважають себе вільними, та й не інакше, бо не можна ж уважати за пута отого маленького ланцюжка, котрим папузі прикував ногу до жердки хазяїн. Добрий він — ще, бачите, і позолотив навіть ланцюжок той. Чого ще треба папузі? Вільно сидить на жердці, подостатком і води й зерна, — і ще підсипають та підливають звідусюди; на папузі красне вбрання, всі гості милуються, дивуючися, як то ловко вміє папуга сказати: «дурень», і весело папугам!.. Голосніше за всіх кричать вони, заглушаючи всі останні звуки, і не хрипнуть ніколи. А як радіють і підстрибують біля них діти, коли такий красивий папуга з висоти своєї жердки та крикне їм: «дурні»! і ще раз скаже: «дурні», і потім ще безліч разів скаже: «дурні, дурні, дурні»!
От вийшов якийсь тип, породження звіринця, теж один із тих, що знайшов собі професію «укротителя»! Ламаною мовою голосно він крикнув: «Зараз почнеться годівля звірів».
Ласа до всіляких новин, публіка натовпом сунулася до того краю, переганяючи одне одного, відпихаючи, штовхаючи. «Укротитель» узброївся здоровенним гаком, а з-під розшитої портьєри двоє чоловіка витягли коші, повні здорових шматків кривавого м'яса... Чиєсь живе тіло розпотрошили в шмаття, розіклали на ношах і несуть тепер годувати другі тіла... А! тепер я догадався, що то за скімління чув я ввесь час з-під кліток: там у темноті переховувалися собаки, кішки, старі коні, взагалі все те звичайне, відоме, чого не показують за гроші, що віддало вже комусь свої сили й молодість, а тепер гідне лише до годівлі звірів.
А в звіринці, як тільки внесли криваве м'ясо, знявся страшенний галас, рев і вискотіння. Усі звірі рикали, скребли кігтями долівку, гризли ґрати, завивали, стогнали... Лев піднявся грізно в увесь зріст, тигр блискавицею скочив на тонкі ноги, шакали, гієни забігали, пума заскреготів зубами, ягуари, леопарди, вовки, ведмеді, рисі — все забилось, затріпотіло, застогнало, заревло... Птиці захлопали крилами, заурчав слон, затупали копитами навіть покірні звірі, заскімлили малпи, закигикали чайки, орел заклектів,—і все збилося в один палючий неперестанний крик голоду, мук жолудка... А прислужник-укротитель бив палкою звірів, штрикав гострим списом, кричав, стьобав.
.......Я біг, закривши голову, із звіринця, а в ухах немилосерно, безжалісно, мов рух ката, звучали стогони й скрики мук голоду, мук неволі, страждання й усяких других мук, мук... Та невже ж, окрім мук, немає в звіринці нічого?.. Невже тільки папугам та малпам тут добре живеться?..
* * *Величний, чорний відбитим світлом, простягшися на широких крилах своїх, летів він над світом і гострим, як жало, зором дивився вниз. Погляд той пронизував землю до дна, а від кожного змаху крил віяв вітер і свистів поміж кумирів і кумирень землі. Ах, як добре було би вічно, вічно летіти так в безконечностях і вічностях!..
Але так недовго було, та й не могло бути так довго. Скоро зморщилися крила, сам він увесь скулився і впав дрібненьким, повним страждання шматочком, таким малим, що міг поміститись в одну сльозу. Упав — і загубився серед тупоту ніг, під визкотіння блоків і поліспастів життя. На блоках тих підіймалися й спускалися знову тіла людей, зачеплені гаками за різні частини тіла, і смішно
