Життєві аналогії - Гнат Мартинович Хоткевич

Зачервонілася Фатіма, коли зобачила свого судженого на коні і, гикнувши, понеслася в степ; Джума-Галі за нею.

Та чи то вже кінь попався їй гірший, чи їй так хотілося втекти, як мені вмерти, тільки щось дуже швидко нагнав її Джума-Галі,—і під скрики киргизів, тихо щось нашептуючи на вухо своїй голубонці, їхав до кибиток.

А Балумбай об'їхав тимчасом зборище з другого боку. Він бачив, бачив усе те,— і скрипів зубами...

Після поминок пристав та й пристав Балумбай до батька, щоб узяти за себе Фатіму. Бекмембет хоч і був «бієм», чи то суддею по-нашому, хоч і поважним був господарем, але тут покривив душею. Йому теж не подобалось, що на грищі взяв вверх Джума-Галі, а не його син, і він думав собі: «Бач! Я його вигодував, виростив, а він он ба як»...

Як прочув Джума-Галі про те, що Балумбай хоче сватати Фатіму, кинувся до батька свого Агеділа. Молить його, плаче, щоб виплатив швидче «калим» за його суджену. А тому, бідолазі, де ж його взяти, коли й самому круто приходиться. Подумав-подумав Агеділ, і надумався: піти до свого «тамира» Бекмембета та прохати його гарненько, щоб не слав сватів, не переходив шляху.

Але Бекмембет не той уже став, що був колись. Коли Агеділ прийшов до нього і, простягаючи по киргизькому звичаю обидві руки, промовив: «селям алейкюм» (здрастуйте), Бекмембет навіть і не поворухнувся, суворо дивлячися в землю. Агеділ почав:

— Бекмембете! Дай мені сказати, щоб ти міг вислухати. На віщо ти робиш неправду? На віщо ти наївся болота й відбиваєш у мого сина його єдину втіху, його суджену? На віщо ти дозволяєш духові зла заволодівати твоєю душею, казати твоїми вустами? Не будь грішником перед богом... Невже між людьми вивелось добро? Не вірю. Ні, це не ти так хочеш. Ти хочеш доброго, а це злий дух, що сидить у тобі, хоче злого... Не роби так, Бекмембете... не роби...

— «Теленгут, туренде кут» (слуго, бережи свого пана),— відповів Бекмембет і не дивлячись на Агеділа. А той у своєму потертому халаті, в «тюбетейці» (маленька шапочка, схожа на ярмулку), що стирчала на його бритій голові, журно дивився на свого «тамира» й з докором кивав головою.

— А пам'ятаєш, Бекмембете, як я відбив тебе від «барантачів», що напали на твій аул?

Бекмембет мовчав.

— А пам'ятаєш, Бекмембете, як я вихопив тебе з барсових пазурів у комишах над річкою?

Немає відповіди.

— А пам'ятаєш, Бекмембете, як я напоїв тебе, коли ти вмирав від спраги серед палючої пустині, а я віддав тобі свою останню воду?

Мовчанка.

Важко зідхнув Агеділ і сказав:

— Немає в тебе серця, Бекмембете, там у тебе камінь лежить.

Сказав і вийшов із «тірме».

На дверях його стрів Джума-Галі й повними сліз очима дивився на батька. Той тільки вимовив:

— Ходім, сину, з цього дому зла.

— Так кінець усьому... — прошепотів Джума-Галі й тихо додав: — Не піду я, тату, відсіль. Бекмембет мене вигодував, і я хоч дітям його повинен відробити.

Агеділ здвигнув плечима й пішов до свого аулу.

Через тиждень до Агеділа було відігнано вдвоє більше баранів, ніж він заплатив уже Урманові, батькові Фатіминому, а сама Фатіма сиділа, киргизьким звичаєм, у окремій кибитці, з обличчям, закритим рожевою шовковою хусткою. Волосся в неї було заплетене в дрібушки, на голові красувався великий убір, а сльози градом лилися з-під покритих хусткою очей...

Джума-Галі недовго був на весільному бенкеті. Він тільки подивився на молодого, одягненого в білий з полосками халат, в сині зі сріблом штани, у чоботи з окованими закаблуками та загнутими передами, в які було вставлено маленькі золоті китички. Подивився на його червоний оксамитовий чапан, шитий золотом із широкими застібками на грудях, на розкішний битий пояс, з якого висів кремінь, кресало й ніж «тіяк». Потім подивився Джума-Галі на Фатіму, що з запухлими від сліз очима сиділа в рожевому, теж оксамитовому «чапані», з золотим шитвом і в бухарських чоботях із зеленими розводами.. Подивився-подивився на все те Джума-Галі,— і подався в степ блукати...

Довго бенкетували та піячили гості на весіллі в старого Бекмембета, але всьому буває кінець,— скінчилися бучні бенкети, пороз'їзджалися гості, і знов настало в аулі попереднє життя. Тільки однією скорботною журною істотою стало більше в Бекмембетових кибитках; тільки в одній із «тірме» часто можна було підслухати й тихе придушене ридання, і покірну молитву до «худая» (бога)...

А Балумбай мстився на бідному, ні в чому неповинному Джума-Галі, допікав на кожному місці, в чім міг. То звелить заганяти табун, а шкапину дасть таку, що тій, мовляв, у суботу сто год минає, щоб вимучився Джума-Галі, ганяючися по степу за табуном. То за яку-небудь провину не дає їсти, б'є по голові, лає, скаржиться батькові. А Бекмембет і сам собі не радий був; то він вважався за чесного, шановного чоловіка, багато людей приходило до нього за поміччю, за радою, а тепер хоч звичайно поганенькі людці й заглядали йому в вічі й хвалили його, але старі люди вже не так часто заїзджали до нього в аул і не так одверто поводилися з ним. Та й він сам почував у душі, що негарне, неправе діло зробив,— і серце його непокоїлося. А все ж признатись у тому перед усіма він не хотів: сором, бач, було. Ну, так воно і йшло все через пень-колоду аж ось до якого випадку.