Джерело - Айн Ренд
Місіс Кітінґ спершу розплакалася, притискаючи Кітінґа обома руками і бурмочучи, що не може повірити. Вона затиналася, відповідаючи на запитання про Піті, збентежено й незграбно позувала перед об'єктивами. Потім вона до цього звикла. Вона сказала Пітеру, стенаючи плечима, що, звісно, він мусив виграти, нема з чого дивуватися — ніхто інший перемогти не міг. У спілкуванні з репортерами вона виробила бадьорий поблажливий тон. Жінка помітно дратувалася, коли не потрапляла на фотографії разом із Піті. Вона придбала норкову шубу.
Кітінґ дозволив собі плисти за течією. Він потребував людей і галасу навколо себе. У нього не виникало ані запитань, ані сумнівів, коли стояв на підвищенні над морем облич, а сперте повітря було просякнуте одним-єдиним складником — захватом; для решти не залишалося місця. Він став великий, великий, як маса людей, які казали йому про це. Він мав рацію, так само, як і люди, які в це вірили. Він дивився у ці обличчя, у ці очі; він бачив, як народжується в них, бачив, як вони нагороджують його даром життя. Ось він, Пітер Кітінґ, — віддзеркалення у вилуплених на нього очах, і його тіло теж було віддзеркаленням.
Одного вечора він знайшов дві години для Кетрін. Він тримав її в обіймах, і вона шепотіла блискучі плани їхнього майбутнього; він дивився на неї задоволено, але не чув її слів; він думав про те, якою була б їхня спільна фотографія і в скількох газетах її надрукували б.
Якось він побачився з Домінік. Вона виїжджала на літо з міста. Домінік його розчарувала. Вона привітала його досить поштиво, але дивилася так, як завжди, начебто нічого не сталося. З усіх авторів архітектурних колонок лише вона не згадала ні про конкурс «Космо-Слотника», ні про його переможця.
— Я їду до Коннектикуту, — сказала вона йому. — Житиму влітку в батьківському маєтку. Він надав його мені у повне користування. Ні, Пітере, ти не можеш приїхати мене відвідати. Жодного разу. Я їду туди, щоб нікого не бачити.
Він був розчарованим, але це не затьмарило тріумфу цих днів. Він більше не боявся Домінік, натомість відчував упевненість, що може змусити її змінити ставлення до нього, і що він таки побачить ті зміни, коли вона повернеться восени.
Але було дещо, що псувало йому тріумф; не часто і не виразно. Йому ніколи не набридало слухати, як говорять про нього; та йому не надто подобалося чути про будівлю. А коли він мусив це вислуховувати, то не заперечував проти коментарів про «майстерне поєднання сучасності та традицій» у фасаді; та коли йшлося про планування — а про планування говорили дуже багато, — коли він чув про «блискучі здібності та простоту… чітку і виважену функціональність… винахідливу економію простору», коли чув це і думав про… Він не думав про це. У його мозку не було слів. Він не впускав їх туди. Було саме лише важке, темне почуття — й ім'я.
Протягом двох тижнів після нагородження він виштовхував цю думку з голови, як щось не варте його уваги, таке, що потрібно поховати так, як він поховав своє сумнівне, принизливе минуле. Протягом зими він зберігав ескізи будівлі, покреслені олівцем, що тримала інша рука; у вечір нагородження він їх спалив; це було перше, що він зробив.
Але думки його не покидали. Раптом він зрозумів, що це не просто примарна загроза, а й практична небезпека; і він втратив страх. Він міг упоратися з реальною загрозою, міг доволі просто позбутися її. Кітінґ полегшено всміхнувся, зателефонував до Роркового бюро і домовився з ним про зустріч.
Він вирушив на цю зустріч упевнено. Уперше в житті він не відчував дивної ніяковості у Рорковій присутності, що він її не міг ані пояснити, ані позбутися. Зараз він почувався в безпеці. Він покінчив із Говардом Рорком.
Рорк сидів за столом у своєму кабінеті й чекав. Якось уранці задзеленчав телефон, але це був усього лише Пітер Кітінґ, який хотів зустрітися. Зараз він забув, що Пітер Кітінґ має прийти. Він чекав на дзвінок. Протягом кількох останніх тижнів він став залежний від телефона. Будь-якої миті він міг почути новини про свої ескізи для банку компанії «Метрополітен».
Рорк давно мав борг за бюро. Те ж було і з кімнатою, де він мешкав; він попросив власника почекати, і власник чекав; насправді, навіть якби він перестав чекати, це не мало би значення. А от для бюро це було важливо. Він сказав представникові орендаря, що доведеться зачекати; він не просив відтермінувати, а тихо і навпростець сказав, що затримає оплату — тільки так він і вмів. Але саме усвідомлення того, що він просить про послугу в орендаря, від якого залежний, сприймав як прохання про милостиню. Це були тортури. «Добре, — думав він, — це тортури. І що з цього?»
Він два місяці не сплачував рахунків за телефон й отримав останнє попередження. За кілька днів телефон відімкнуть. Він мусив чекати. Так багато всього могло відбутися за цих кілька днів.
Відповідь від правління банку, що давно йому обіцяв Вейдлер, відкладалася з дня на день. Рада правління не могла дійти згоди; були противники і були затяті захисники; наради тривали; Вейдлер красномовно відмовчувався. Але Рорк багато про що здогадувався; настали дні тиші, тиші в бюро, тиші в усьому місті, тиші в ньому. Він чекав.
Він сидів, привалившись до столу, опершись обличчям на руку. Пальці лежали на підставці для телефона. Він невиразно подумав, що не повинен отак сидіти; але сьогодні почувався дуже втомленим. Розумів, що
