Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
кохаю тебе… Не смійся з мене, будь ласка, не смійся!.. Усе своє життя… Усе, що ти захочеш… Хіба не знаєш, яка ти прекрасна?.. Домінік… Я кохаю тебе…

Він обійняв її та, схиляючись до її обличчя, щоб упіймати бодай натяк на відгук чи спротив; не відчув нічого. Він притягнув її до себе і поцілував у вуста.

Його руки опустилися. Він дозволив їй сісти і приголомшено витріщився на неї. Це не був поцілунок — він обіймав не жінку: те, що він обіймав і цілував, було неживе. Її губи не поворухнулися у відповідь, руки не піднялися, щоб обійняти його. Це не була відраза — відразу він відчув би. Було так, начебто він міг тримати її вічно або кинути, поцілувати знову і піти далі, щоб задовольнити своє бажання — і її тіло про це не дізналося б, не зауважило б цього. Вона дивилася на нього, крізь нього. Побачила недопалок, що випав із попільнички на столі біля неї, піднесла руку і поклала його назад.

— Домінік, — отетеріло запитав він, — ти не хотіла, щоб я тебе поцілував?

— Хотіла. — Вона з нього не насміхалася, відповідала просто і безпомічно.

— Тебе цілували раніше?

— Так. Багато разів.

— І ти завжди так поводишся?

— Завжди. Точнісінько так само.

— Чому ж ти хотіла, щоб я тебе поцілував?

— Я хотіла спробувати.

— Домінік, ти не людина.

Вона здійняла голову, підвелася і до неї знову повернулася точена чіткість рухів. Він знав, що не почує простої, довірчої безпорадності в її голосі; знав, що інтимність закінчилася, навіть якщо вимовлені слова будуть інтимніші й сердечніші, ніж будь-що сказане раніше; але вона говорила так, ніби їй було байдуже, у чому вона звірялася і кому:

— Припускаю, я одна з тих дивачок, про яких ти чув, — абсолютно фригідна жінка. Мені прикро, Пітере. Бачиш? У тебе немає суперників, але ти й сам не можеш бути суперником. Розчарований, любий?

— Ти… ти переростеш це… одного дня…

— Насправді я не така вже і юна, Пітере. Двадцять п'ять. Мабуть, це цікавий експеримент — переспати з чоловіком. Я хотіла б цього забажати. Думаю, цікаво було б стати розпусною жінкою. Я, ти знаєш, насправді в усьому… Пітере, у тебе такий вигляд, наче ти ось-ось зашарієшся, і це дуже смішно.

— Домінік! Ти ніколи в житті не закохувалася? Навіть трішки?

— Ні. Я справді хотіла закохатися в тебе. Думала, це було би зручно. У нас із тобою зовсім не було би проблем. Але бачиш? Я нічого не можу відчувати. Не відчуваю жодної різниці, ти це, Алва Скаррет чи Луціус Геєр.

Він підвівся. Він не хотів її бачити. Підійшов до вікна і завмер, дивлячись крізь шибу і заклавши руки за спину. Він забув про своє бажання і про її красу, але згадав, що вона була Франконовою донькою.

— Домінік, вийдеш за мене?

Він знав, що повинен це сказати зараз; якщо він дозволить собі думати про неї, то ніколи цього не промовить; його почуття до неї більше нічого не означали; він не міг дозволити їм стати між ним та його майбутнім; і те, що він відчував до неї, виростало в ненависть.

— Ти ж не серйозно? — запитала вона.

Кітінґ обернувся. Він говорив швидко і легко; зараз він брехав, а тому був упевненим у собі й це не було складно:

— Я кохаю тебе, Домінік. Я божеволію за тобою. Дай мені шанс. Якщо нема нікого іншого, чому б ні? Ти навчишся кохати мене, тому що я тебе розумію. Я буду терплячим. Я зроблю тебе щасливою.

Вона зненацька здригнулася, а потім розреготалася. Вона сміялася просто та завзято; він бачив, як колишуться бліді обриси її сукні; вона стояла прямо, відкинувши голову — наче струна, що коливається від вібрації образи, що засліплювала його; образи, бо її сміх був не ядучим і не глумливим, а просто веселим.

Потім це припинилося. Вона постояла, дивлячись на нього, і серйозно сказала:

— Пітере, якщо я коли-небудь захочу покарати себе за щось справді жахливе, якщо колись захочу покарати себе якнайсуворіше — тоді я вийду за тебе. — І додала: — Вважай це за обіцянку.

— Я чекатиму — байдуже, яку причину ти обереш для заміжжя.

Потім вона весело всміхнулася холодною, бадьорою посмішкою, яка його жахала.

— Насправді, Пітере, тобі не потрібно це робити. Ти станеш партнером у будь-якому разі. І ми завжди будемо хорошими друзями. А зараз тобі пора додому. Не забудь, у середу ти береш мене на кінні перегони. Авжеж, ми поїдемо на кінні перегони у середу. Обожнюю кінні перегони. Добраніч, Пітере.

Він покинув її. Крізь теплу весняну ніч пішов додому. Він ішов, палаючи з люті. Якби цієї миті хтось запропонував йому одноосібно володіти фірмою «Франкон і Геєр» ціною одруження з Домінік, він би відмовився. Також він знав, ненавидячи себе, що він не відмовиться, якщо це запропонують йому наступного ранку.

15

Це був страх. Таке відчувають під час нічних кошмарів, думав Кітінґ, але потім, коли це стає нестерпно, прокидаєшся. А він не міг ані прокинутися, ані терпіти довше. Відчуття наростало протягом днів, тижнів і зараз охопило його цілком: непристойний, невимовний страх поразки. Він міг програти конкурс, він був певен, що програє його, і ця певність зростала з кожним днем очікування. Він не міг працювати; здригався, коли до нього зверталися; він не міг спати ночами.

Він ішов до будинку Луціуса Геєра. Намагався не помічати облич людей, яких минав, але таки мусив помічати; він завжди дивився на людей, і люди дивилися на нього, як завжди. Йому хотілося закричати на них і сказати, щоб вони відвернулися, дали йому спокій. Він думав, що вони витріщаються, бо він має провалитися на конкурсі, й люди це знають.

Він ішов до Геєрового будинку рятувати себе від прийдешньої катастрофи в єдиний спосіб, що, на його думку, залишався. Якщо він програє конкурс — а він знав, що таки програє — Франкон буде шокованим і розчарованим; якщо Геєр помре — а він міг померти будь-якої миті — Франкон вагатиметься, відчуваючи гіркоту публічного приниження, чи брати Кітінґа за партнера; якщо Франкон вагатиметься, гру буде програно. Цієї нагоди чекав багато хто: Беннетт, якого він не міг спекатися з бюро; Клод Штенґель, якому велося непогано та який уже звертався до Франкона з пропозицією викупити Геєрову частку. Кітінґ не мав чим заручитися, крім непевної віри Франкона у нього. Щойно інший партнер замінить Геєра, Кітінґовому майбутньому настане кінець. Він так близько підійшов

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: