Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
class="p1">— Про будівництво. Робота на будівництві. Як я колись працював.

— Ти про роботу простим будівельником?

— Я про роботу простим будівельником.

— Ти збожеволів, чортів телепню!

— Майку, облиш. Улаштуєш мене на роботу?

— Але якого дідька? Ти можеш отримати пристойну роботу в архітектурному бюро. Ти ж знаєш, що можеш.

— Я не хочу, Майку. Більше ніколи.

— Чому?

— Не хочу бути дотичним до цього. Не хочу цього бачити. Не хочу допомагати їм робити те, що вони роблять.

— Ти можеш отримати приємну чисту роботу деінде.

— На приємній чистій роботі мені доведеться думати. А я не хочу думати. Не так, як думають вони. А хоч би куди я пішов, мусить бути по-їхньому. Я хочу роботу, де мені не потрібно буде думати.

— Архітектори не стають чорноробами.

— Це все, що вміє робити цей архітектор.

— Ти можеш швиденько чогось навчитися.

— Я не хочу нічого вчитися.

— Ти хочеш, щоб я влаштував тебе в будівельну бригаду тут, у місті?

— Саме про це я й кажу.

— Ні, чорт тебе забирай! Я не можу! Я не хочу! Я не робитиму цього!

— Чому?

— Рудий, ти хочеш виставити себе напоказ перед усіма покидьками цього міста? Перед усіма цими сучими дітьми, щоб вони знали, до чого тебе довели? Щоб усі вони зловтішалися?

Рорк засміявся.

— Мені начхати на це, Майку. А тебе чому це обходить?

— Ну, я тобі не дозволю. Я не дам цим чортовим душам такої типу… радості.

— Майку, — лагідно сказав Рорк, — мені не залишається нічого іншого.

— Матері його, це не так. Я ж казав тобі вже. А зараз ти послухаєш мене. Я маю достатньо готівки, поки ти…

— Скажу тобі те, що казав Остіну Геллеру. Якщо ти ще хоч раз запропонуєш мені гроші, нашій дружбі — клямка.

— Але чому?

— Не сперечайся, Майку.

— Але…

— Я прошу тебе зробити мені велику послугу. Мені потрібна ця робота. Ти не повинен мене жаліти. Я себе не жалію.

— Але… але що станеться з тобою, рудий?

— Коли?

— Ну… в майбутньому?

— Я заощаджу достатньо грошей і повернуся. Або, можливо, хтось пришле по мене раніше.

Майк подивився на нього. Він побачив у Роркових очах дещо таке, що, він знав, Рорк не хотів би виказати.

— Добре, рудий, — лагідно погодився Майк.

Він довго думав, а потім сказав:

— Послухай, рудий, я не шукатиму для тебе роботи у місті. Просто не можу. У мене шлунок зводить, коли тільки подумаю про таке. Але я знайду тобі щось в іншій галузі.

— Добре. Будь-що. Мені байдуже.

— Я працював на всіх улюблених підрядників цього покидька Франкона так довго, що знаю кожного, хто будь-коли працював для нього. У нього є гранітний кар'єр в Коннектикуті. Один із виконробів — мій добрий приятель. Він зараз у місті. Працював колись на каменярні?

— Якось. Дуже давно.

— Думаєш, тебе це влаштує?

— Упевнений.

— Я з ним зустрінуся. Ми не скажемо йому, хто ти такий, просто мій приятель. І це все.

— Дякую, Майку.

Майк потягнувся по пальто, а потім опустив руки і втупився у підлогу.

— Рудий…

— Майку, зі мною все буде добре.

Рорк пішов додому. Стемніло і на вулицях було порожньо. Віяв сильний холодний вітер. Рорк відчував, як він зі свистом лушпарить його по щоках. Але це був єдиний доказ вітру, що розривав повітря. Ніщо не ворушилося у кам'яному коридорі навколо нього. Тут не було жодного дерева, що могло зашелестіти, ані фіранок, ані тентів; лише оголені масиви каменю, скло, асфальт і гострі кути. Було дивно відчувати на обличчі ці люті пориви вітру. Аж раптом у смітнику на розі зашелестіла зіжмакана сторінка газети, конвульсивно б'ючись у дротяній сітці. І вітер став реальним.

Увечері, через два дні, Рорк виїхав до Коннектикуту.

Із потяга він лише раз кинув оком на панораму міста, що на мить промайнула за вікном. Сутінки розмили деталі будівель. Вони здіймалися тонкими колонами м'якого кольору блакитної порцеляни, не справжнього кольору, а створеного вечором і віддаллю. Вони здіймалися голими контурами, наче порожні каркаси, що очікували заповнення. Відстань робила місто пласким. Поодинокі шпилі здіймалися незбагненно високо, відриваючись від усього на землі. Вони існували в своєму власному світі й доносили до неба свідчення людських досягнень і спромоги. Вони були порожніми формами. Але людина, яка зайшла так далеко, могла зробити значно більше. Місто на обрії чаїло в собі запитання — і перспективу.

Крихітні цяточки світла спалахували на верхів'ї однієї відомої башти, у вікнах ресторану «Зоряний дах». Потяг повернув — і місто зникло.

Цього вечора, у банкетній залі ресторану «Зоряний дах» відбувалася святкова вечеря на честь вступу Пітера Кітінґа у партнери фірми, що відтепер мала називатися «Франкон і Кітінґ».

За довгим столом, вкритим, як здавалося, не скатертиною, а полотнищем світла, сидів Ґай Франкон. Сьогодні ввечері він чомусь був не проти сріблястих пасом, що з'явилися в нього на скронях; сивина яскраво спалахувала на тлі чорноти його волосся і надавала охайного та елегантного вигляду, так само як сувора білизна його сорочки на тлі чорного вечірнього костюма. На почесному місці сидів Пітер Кітінґ. Він відхилився назад, розправивши плечі та тримаючи в руках ніжку келиха. Його чорні кучері сяяли над білим чолом. У цей єдиний момент тиші гості не відчували ані заздрості, ані образи, ані злості. У кімнаті панувало відчуття братерства завдяки присутності цього блідого вродливого хлопця, серйозного, наче на першому причасті. Ролстон Голкомб підвівся для промови і завмер із келихом у руці. Він підготував промову, та, на власний подив, почув, що тоном абсолютної щирості говорить щось зовсім інше. Він сказав:

— Ми — хранителі величного людського призначення. Можливо, найвеличнішої з усіх людських прагнень. Ми багато чого досягли і часто помилялися. Але ми готові покірно зійти зі шляху для наших послідовників. Ми лише люди і ми лише шукачі. Але ми шукаємо правду всім найкращим, що є в наших серцях. Ми шукаємо її з усім піднесенням, що ним наділено людський рід. Це величний пошук. За майбутнє американської архітектури!

Частина друга

Еллсворт Тухі

1

Тримати кулаки міцно стиснутими так, наче шкіра долонь зрослася зі сталлю, яку він стискав. Твердо поставити ноги, вчавлюючи їх у плескату поверхню каменю, що відштовхувався від підошов. Відчувати, що тіла не існує. Є лише кілька потоків напруги у колінах, зап'ястках, плечах і дрилі. Відчувати довгі конвульсії дриля, відчувати тремтіння шлунка, тремтіння легень, тоді як чіткі грані каменю перед ним укриваються зубчастими тріщинами. Відчувати дриль і власне тіло поєднаними в єдиному зусиллі заради того, щоб металеве свердло

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: