Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
«Приїхав старий крючок за хабарями! Так воно і є! Ну, цей мене дощенту й об'їсть, і обіп'є, ще й обдере»,– подумав отець Харитін, кланяючись з ганку Млинковському.
– Добридень, отче Харитоне! – гукнув з воза веселий Млинковський таким здоровим та хрипким басом, як з порожньої бочки, неначе в його в горлі струни порвались.
– Доброго здоров'я, Крискент Харлампійович! Просимо до господи,– обізвався прибитим голосом отець Харитін.
Млинковський скочив з воза, скинув з себе суконну синю шинелю, струсив її, обтрусив чорні густі бурці й почав міцно та щільно цілуватись з господарем. За ним на всі боки плигнули з воза панни, неначе кози або кури з сідала, й почали обтрушуватись.
– Випряжи, хлопче, коні та дай їм сіна, засип оброку та напій, а потім рушай на ніч додому. А ти, старосто, познось мішки в оту комору й їдь собі додому. Отець Харитін! Одчиніть старості комору – нехай позносить мішки, а ви вже, будьте ласкаві, одвезете мішки в Богуслав до моєї господи своїми волами.
– Добре, добре! – обізвався отець Харитін І побіг у хату за ключами од комори.
Млинковський порядкував в чужій господі, ніби в себе вдома. Він приїхав не своїми кіньми, а чужими, попівськими. Млинковський мав жалування на рік всього сто карбованців, а в хаті в його було сім дочок та два сини. Щоб не поморити голодом сім'ї, Млинковський пускавсь на хитрощі; виїжджав найнятими кіньми з дому до першого села, просив у батюшки усякої харчі, потім батюшка одвозив його й харч далі, до сусіднього батюшки, а той передавав його й харч ще далі. Як вози були вже повні мішків, батюшки по черзі повинні були приставляти ту хуру просто до його дому в Богу-слав. Тепер у Млинковського вже повиростали дочки. Дома була велика з'їжа, й він задумав порозвозити їх на зиму по батюшках, нібито з тієї причини, щоб їм було веселіше, щоб не нудились дома,– а найбільше по старих, у котрих були дорослі дочки, а книги були не дуже справні. Млинковський знав, що Онися роздратувала протопопшу. й задумав накинути їй на закуцію у хату дві дочки, а як знайдеться місце, то й три або й усі чотири.
Поки панни обтрушувались, отець Харитін одімкнув комору й видав парубкові вівса, а титар позносив в комору мішки з борошном, з крупами, з просом та квасолею. Млинковський ускочив в комору й полічив мішки.
– Тепер хоч і до господи, та й по чарці,– сказав Млинковський.
Отець Харитін попросив гостей в світлицю. Млинковський скинув картуза й, вступивши в світлицю, вдруге поздоровкався й поцілувався з отцем Харитоном. Широка лисина на його голові залисніла, як повний місяць.
Кругом лисини на потилицю спускались густі сиві пасма волосся. В густих чорних бурцях тільки подекуди блищала сивина срібними нитками. Темне лице, темне обголене підборіддя й горлянка – все лисніло, неначе намазане оливою. Товстий кирпатий ніс червонів, неначе червона бульба, вмочена в. масло. Сухе лице, жилава шия, сухі руки, оброслі густим волоссям,– все показувало, що Млинковський багато перетерпів нужди, й голоду, й холоду; виявляло й те, що він за все життя вихилив не одну бочку горілки.
Чотири дочки Млинковського, чорняві й гарні з лиця, посідали рядком на стільцях. Млинковський ще раз поцілувався з отцем Харитоном, неначе дуже близький приятель або родич.
– А де ж ваші дочки? Нехай лишень виходять до моїх паннів. Та чи не можна, панотче, по чарці. В городі в цей час вже п'ють чай. Чи в вас пак є самовар, чи ще й досі не спромоглись на його? – закидав словами старий крючок.
– Єй самовар, і по чарці зараз буде,– белькотав отець Харитін, не встигаючи дати одповідь на всі питання столоначальника.
– А поки по чарці, звеліть, панотче, запрягти воли та одвезти завидна мої мішки з пашнею до Богуслава,– сказав Млинковський.
– Добре, добре! Зараз! – сказав старенький отець Харитін і не знав, куди бігти: чи до волів, чи до своїх дочок.
Тим часом Надезя й Палазя повбирались і повиходили в світлицю. Вони поцілувались з паннами, посідали рядочком з ними, позгортали руки й мовчали, скоса поглядаючи на городянських паннів. За ними незабаром вийшла Онисія Степанівна й привіталась до гостей. За Онисею вийшла наймичка з графином горілки та чаркою.
– Ой отче Харитоне! – зашипів і захрипів Млинковський, зирнувши скоса на графин,– коли б ви знали, що доктор оце послав мене на села не дурнички, а на свіже повітря – лічитись – і заборонив мені пити горілку...
– Може, наливочки, вишнівочки або тернівочки,– промовила Онисія Степанівна солодким голосом, хоч в думці проклинала старого крючка.
– Не можна, паніматко, ні вишнівки, ні тернівки. Доктор казав, що слив'янка помічна для грудей, і звелів мені лічити груди слив'янкою. У вас у садку слив, як хмелю; певно, є й слив'янка. Чи не можна б пляшку-другу слив'янки? – говорив Млинковський, порядкуючи, неначе в трактирі.
«І як він в гаспида знає, що в мене в льоху стоїть барило слив'янки! Неначе вже туди лазив»,– думала Онися.
– Добре! Добре, є й слив'янка. Біжи, Надезю, та наточи.
– Та беріть здорову яндолу або макітру; коли вже лічитись, то лічитись, а не паскудитись,– гукнув Млинковський.– А самовар буде швидко? Скажіть, паніматко, щоб дівка поставила самовар! Ми звикли в городах в цей час пити чай.
– Добре, добре! Зараз і самовар буде. Біжи, Палазю, та скажи наймичці,
