Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

Як звертається планета до короля, свого сина?

«Сьогодні січень. Я хочу привітати тебе, синку, і забрати звідси. Ти дуже втомився», — проказує вона до негарного напівзруйнованого чоловіка.

«І am nо son of thine, for thou art a beggar, and ugly, and rags», — роздратовано відповідає король.

Вона відходить, закутавшись по очі, і очі її темно-фіалкові, а сльози гарячі як жайворонки. Мармурові мужі ніколи не дізнаються, щó може земля; вони гадають: «Земля може тільки тлін. Вона його породжує, вона його знищує. Земля — срібнотіла жона, яка відходить, закутавшись».

Сніги — це родова назва для всіх видів шляхетного каміння, а процес милування ними є і процесом складання їхньої вартості; ліпше всього нам вірити в сніги. Ми не пізнаємо їх ніколи, зразки найвищого мистецтва, показані істотам, які підлягають тлінові, і це єдина їхня тутешня втіха, а заразом — і винагорода.

Хто створив сніги?

Сніги створив Джотто. Вони приходять на землю ніби декаданс, а крихітні бубни, які падають разом з ними на луки та червоні дахи, продовжують лунати ритмом, пануючим у сферах, куди не вільно входити рогатим людям і навіщось прирученим звірятам. Червона дахівка змінюється в білу, ось уже ціла планета — з океаном, з мурашниками, — поволі уподібнюється випуклому з усіх боків дахові дорослого замкненого дому; або ж, будівничі відмовилися робити вікна та двері, наперед знаючи про наслідки. Отак вистукуючи, бубни, білосніжна чума заповсюджують сфери, і ми вже не маємо чим дихати, і чим згадувати, і чим вірити, і ми вже не маємо нічого до знищення, Содом землі вгрузає у шар сніжних бубнів, набубнявілих снігів, одна-єдина сніжка або ж перекотиполе черешневих пелюсток котиться орбітою, від руки намальованою Джотто, восени.

Хтось позіхає — і його плюца сповнюються пелюстками; хтось проказує слово — і воно вкритою пелюстками грудкою стукає об віко труни; хтось пише, але папір на очах розповзається клаптями цвіту з окремими літерами та знаками пунктуації, котрі вже нічого не вказують, бо здійснилася остання вказівка і ми довідалися про сніги.

Буяння шляхетного каміння мешкає в кожному з нас під час мандрів до любові і влади; лише досягнувши їх, ми втрачаємо декаданс, потай шкодуючи за втратою.

Ти не можеш продати цієї нічної музики за стінами, ані звірів своїх; ти не можеш не дихати; ти не можеш іти на схід від Едему; але той, хто не ти — може. І той «не ти» ступає далеко позаду твого «попереду» — кришталеві морські квіти димлять вздовж узбережжя, а їхній бузковий дим сполучається з димом снігів, ладану і лавандового масла, із димом ошатно вбраних офір, які все одно тримаються за руки, продовжуючи наспівувати, ось так, спонукаючи беззвучно вибухати топази і смарагди, аметисти з краплями милосердної любові. Дим вибухів затягує пляжі, тримає, тривожить, зірок і крові вже не бачиш, хіба пригадуєш, ти, поглянувши на блакитні блискавки вен.

А потім з'являться ясно-сині матіївські сосни з червоно-золотою корою, в розкошах царського лахміття між закам'янілих кучугур чистого, як святі, снігу, єдині твої учителі і єдина твоя благодать, сестри сосни, Марто і Маріє. Голос немічної жінки втішить тебе у дикій пущі. Брате мій, Боже, Ти вручив мені сосни, ріку, жовтий пісочок, а я ледве не погубив себе.

І тепер, коли так безбожно далеко ті продовгуваті, зелено-сині голки, від яких залишалися червоні крапки на ще непошрамованій шкірі оцих твоїх сьогоднішніх рук; коли чужа вода, чужий вітер, коли зусебіч не довколишність, а розкладені нутрощі того, що ти хотів визнати за теж реальний і прихильний священний ліс, — тепер вони приходять, хоча це важко, сосни ж бо теж старіють, — під заопівнічне вікно безсніжної пустелі, пастки; і тепер вони, Марта і Марія, приносять тобі трохи снігу на попечені пальці та пересохлі вуста, які шепочуть подяки, прокляття, а тоді ще раз пробують співати, вони, хрипкі твої вуста, зволожені гірко-синім і гірко-зеленим сіверським снігом.

Мушу визнати і сповістити, що цнота снігів неодноразово рятувала мене від співчуття Гадові. Так було, наприклад, у тому місті з рожевого мармуру, цілком живого; у безлюдному місті пекла, куди я втрапив аж за третім разом, насилу переборовши відчай і бажання втекти, щойно наближалася головна брама. За нею блукали два дивні звірі, схожі водночас на птахів. Вони були матово-зеленими, так само кам'яними, як і все в тому злому місті, — і вражаюче живими. Я затиснув сніг у правій руці і нарешті зважився перейти рожевий міст. Потім був тунель. Потім був тільки один з тих звірів. Я запитав у нього: «Що мені робити в цьому місті?» Пухнастий і кам'яний, звір і одночасно птах відповів мені, хоча це була не мова і я його зрозумів. Я міцніше стис сніг у руці і він не розтав.

Летіти було важко, зовсім не так, як у снах. Посеред міста починалося море. Це було справжнє море, до обрію, але воно починалося і закінчувалося в місті. Потім я сів на березі, встеленому зеленою галькою. Море виявилося нерухомим — і менш живим, ніж каміння в місті. Світло падало звідусюди, але світили не сонце, не місяць, може, якась смарагдова зоря; я б не наважився назвати його мертвим, воно нагадувало голос; чи флейту?

Потім я підвівся і пішов берегом, шукаючи мушлю або гарної форми камінець на згадку. Першою знайшлася мушля. Я зазирнув усередину, побачив там білі кам'яні сходи, вони вели вгору. Трохи повагавшись, я вирішив піднятися.

Але перед тим я розтулив долоню, щоб подивитися на сніг. Він став кам'яним, нагадуючи яшмову кульку, і я поклав її до кишені.

Сходи вивели мене на невеличку терасу; море, зелене і рожеве місто розташувалися внизу, дуже далеко, за кілька кілометрів. У мене запаморочилася голова, довелося схопитися за поручні;