Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк
— Може, стане. А може, й ні.
— Ти висловлюєшся досить загадково. Але добре, що ти так до всього ставишся. Може, пограємо в шахи? Професор помер. Він був єдиний сильний супротивник. Леві виїхав до Бразілії. Йому там пообіцяли місце офіціанта. Тепер життя мчить скаженими темпами. Не варто ні до чого призвичаюватися.
— Справді, не варто.
Морозов пильно глянув на Равіка.
— Я не те мав на увазі.
— Я також. А може, ми підемо десь із цієї затхлої пальмової могили? Я не був у ній три місяці, а тут, як завжди, смердить кухнею, порохом і страхом. Коли тобі треба йти в «Шехерезаду»?
— Сьогодні я взагалі туди не піду. В мене вільний вечір.
— Я й забув. — Равік ледь усміхнувся. — Вечір елегантності, спогадів про давню Росію і великих келихів.
— Ти підеш зі мною?
— Ні. Сьогодні не піду. Я стомлений. Кілька ночей майже не спав. Принаймні спав не дуже спокійно. Ходімо звідси і ще з годинку десь посидимо. Я вже давно не мав такої змоги.
— «Вувре»? — здивувався Морозов. Вони сиділи за столиком біля кав’ярні «Колізей». — Чому? Вечір ще тільки почався, голубе. Якраз час пити горілку.
— Так. А однаково я замовлю «вувре». Для мене і його досить.
— Що з тобою? Візьми хоч коньяку.
Равік похитав головою.
— Коли звідкись повертаєшся, то першого вечора треба впитися, щоб аж в очах усе двоїлося, хлопче, — сказав Морозов. — Навіщо цей героїзм — тверезому дивитися в обличчя похмурим тіням минулого?
— Я не дивлюся їм в обличчя, Борисе. Я тихенько втішаюся життям.
Равік бачив, що Морозов йому не вірить. Але не пробував переконати його. Він спокійно сидів біля столика край тротуару, пив вино й дивився на вечірню юрбу, що сунула вулицею. Поки він був не в Парижі, все здавалося йому ясним і чітким. А тепер воно затуманилося, зблякло і водночас стало якимось барвистішим, усе кудись пливло, викликаючи в голові приємне запаморочення, як у людини, що надто швидко спустилася з гір і гамір у долині чує ніби крізь вату.
— Ти зразу прийшов до готелю, чи десь уже був?
— Ні, не був ніде.
— Вебер кілька разів питав про тебе.
— Я йому зателефоную.
— Ти мені не подобаєшся. Кажи, що з тобою було?
— Нічого особливого. Кордон біля Женеви пильно стережуть. Я спершу пробував перейти там, потім біля Базеля. Теж виявилося важко. Та врешті таки перейшов. Тільки застудився. Цілу ніч серед поля, дощ, сніг. Та іншої ради не було. Схопив запалення легень. Один лікар у Бельфорі влаштував мене до лікарні. Тайкома від персоналу. Потім іще десять днів тримав у себе вдома. Треба буде послати йому гроші.
— Ти вже одужав?
— Більш-менш.
— Тому ти й не п’єш горілки?
Равік усміхнувся.
— Навіщо ця балаканина? Я трохи стомлений, а крім того, треба до всього наново звикати. Справді. Дивно, скільки людина всього передумає, коли вона в дорозі. І як мало, коли повертається.
Морозов підняв руку.
— Равіку, — мовив він лагідним тоном, — ти розмовляєш зі своїм батечком Борисом, знавцем людського серця. Не ходи навколо, а питай навпростець, щоб усе швидше лишилося позаду.
— Добре. Де Джоан?
— Не знаю. Кілька тижнів я вже нічого про неї не знаю. Навіть не бачив її.
— А раніше бачив?
— Раніше вона часом питала про тебе. А потім перестала.
— Вона вже не виступає в «Шехерезаді»?
— Ні. Перестала десь тижнів із п’ять тому. Потім іще двічі або тричі заходила й теж перестала.
— Її немає в Парижі?
— Мабуть, немає. Принаймні так мені здається. А то б вона часом таки зайшла до «Шехерезади».
— Ти не знаєш, що вона робить?
— Здається, знімається в якомусь фільмі. Принаймні так вона казала гардеробниці. Ти ж бо знаєш, як воно буває. Завжди знайдеться якась бісова притичина.
— Притичина?
— Атож, — понуро сказав Морозов. — А що ще, Равіку? Ти сподівався чогось іншого?
— Сподівався.
Морозов замовк.
— Сподіватися — це одне, а знати — зовсім інше, — мовив Равік.
— Тільки для нікчемних романтиків. Випий чогось путящого, кинь той лимонад. Хоча б кальвадосу…
— Тільки не кальвадосу. Нехай уже коньяку, якщо це тебе влаштує. Або, про мене, вип’ю й кальвадосу.
— Нарешті,— сказав Морозов.
Вікна. Синюваті обриси дахів. Витерта червона канапа. Ліжко. Равік знав, що доведеться все це витримати. Він сидів на канапі й курив. Морозов приніс йому речі і сказав, де його можна буде знайти.
Равік скинув старий костюм, напустив у ванну гарячої води і довго мився, змиливши мало не цілий брусок мила.
Змивав минулі три місяці, ніби зішкрябував їх зі шкіри. Потім поголився, надяг чисту білизну й інший костюм. Він залюбки пішов би ще й до турецької лазні, якби не було так пізно. Поки він усе це робив, йому було гарно на душі. Він був би радий знайти ще якусь роботу, бо, сидячи біля вікна, раптом відчув, як з усіх кутків до нього підповзає самота.
Він налив собі чарку кальвадосу. Серед своїх речей він знайшов і недопиту пляшку. Йому згадалась та ніч, коли він пив цей кальвадос із Джоан, але спогад не схвилював його. Надто це було давно. Він тільки помітив, що кальвадос був добрий, витриманий.
Над дахами поволі сходив місяць. Брудне подвір’я навпроти почало обертатися в палац із тіней і срібла. Дещиця уяви всяке лайно може обернути в срібло. Крізь вікно долинали пахощі квіток. Терпкий дух гвоздик. Равік сперся на підвіконня й визирнув униз. На віконному виступі на поверх нижче стояла дерев’яна скринька з квітками. їх, мабуть, посадив емігрант Візенгоф, якщо він і досі там мешкав. Равік колись промивав йому шлунок. Торік на різдво.
У пляшці нічого не лишилося. Він шпурнув її на ліжко. Пляшка лежала там, немов темний зародок. Равік підвівся. Нічого втуплювати очі в порожнє ліжко. Якщо тобі потрібна жінка, приведи її собі. В Парижі легко знайти жінку.
Він пішов вузькими вулицями до площі Етуаль. Із Єлісейських полів на нього повіяло теплим життям нічного міста. Раптом він обернувся й пішов назад, спершу швидко, потім дедалі повільніше й нарешті опинився перед готелем «Мілан».
— Як справи? — спитав він у портьє.
— О, це ви, мсьє! — Портьє підвівся. — Давно ви до нас не заходили.
— Так, давно. Мене не було в Парижі.
Портьє зміряв його маленькими, меткими очима.
— Мадам уже не мешкає в нас.
— Знаю. Вона давно від вас вибралася.
Портьє був досвідченим готельним працівником. Його не треба було ні про що питати, він і так
