Твори - Гі де Мопассан

— Ти відстаєш, дівчинко, ти й не знаєш, що ми плаваємо в демократичному мері. А втім, коли хочеш побачити ліс чистим від будь-яких домішок, приїзди вранці,— зустрінеш тут тільки цвіт, самий цвіт суспільства.

І він майстерно змалював одну з тих картин, які йому завжди вдавалися: ліс уранці з вершниками та амазонками того найвитонченішого клубу, де всі знають одне одного на ймення, знають родинні зв’язки, титули, чесноти й вади, наче усі вони жили на одній вулиці чи в одному містечку.

— Ви тут часто буваєте? — спитала Аннета.

— Дуже часто; це справді найкраще місце в усьому Парижі.

— Ви їздите верхи вранці?

— Звичайно.

— А потім, удень, робите візити?

— Так.

— Та коли ж ви працюєте?

— Я працюю… коли випаде, до того ж, я обрав собі фах до смаку! Через те, що я малюю портрети чарівних дам, мені потрібно їх бачити і по змозі скрізь бувати з ними.

— Пішки чи верхи? — спитала вона серйозно.

Він скоса задоволено на неї зиркнув, немов казав: «Ого, вже дотепи. Гарна ж ти будеш, нівроку!»

З далини, з широких полів, що ще тільки прокидались після зими, війнув холодний вітрець, і весь цей кокетливий, мерзлякуватий, великосвітський ліс затремтів.

Якусь мить це тремтіння котилось по негустому листю дерев і по тканинах на плечах. Усі жінки майже однаковим рухом накинули шалі, що спали з плеч, і коні пустилися риссю — так, наче гострий вітрець, налетівши, стьобнув їх своїм подихом.

Верталися швидко серед срібного побризкування струшуваної збруї, під скісним червоним промінням надвечірнього сонця.

— Хіба ви їдете додому? — спитала графиня, яка знала всі звички Бертена.

— Ні, я в клуб.

— То ми вас завеземо по дорозі.

— Гаразд, щиро дякую.

— А коли ви нас із герцогинею запросите снідати?

— Призначте день.

Цей принадний малювальник парижанок, якого прихильники охрестили «реалістичним Ватто», а огудники — «фотографом жіночих суконь та накидок», часто влаштовував сніданки або обіди для чарівних дам, яких він портретував, а також і для інших жінок, обов’язково уславлених, відомих, що дуже тішились цими маленькими святами в помешканні нежонатого художника.

— Післязавтра? Вам післязавтра зручно, люба герцогине? — спитала пані де Гійруа.

— Атож, ви дуже мила! Пан Бертен ніколи не подумає про мене, влаштовуючи банкет. Мабуть, я таки справді вже немолода.

Графиня, звикнувши дивитись на Бертеновий дім, як на свій власний, додала:

— Тільки нас четверо, ті, що в ландо: герцогиня, Аннета, я та ви, нікого більше, авжеж, великий художнику?

— Тільки ми, — сказав він, виходячи, — і я вас частуватиму раками по-ельзаському.

— О, ви малу зіпсуєте!

Вій розкланявся, стоячи в дверцятах карети, потім зайшов у вестибюль великого будинку клубу, кинув пальто й палицю гуртові лакеїв, що схопились, мов солдати перед офіцером, і подавсь нагору широкими сходами, минув іще юрбу слуг у коротких штанях, штовхнув двері і враз збадьорився, почувши в кінці коридора невпинний брязкіт схрещуваних рапір і вигуки:

— Зачеплено! Мені! Мимо! Маю! Зачеплено! Вам!

У фехтувальному залі бійці в одежі з сірого полотна та в шкіряних нагрудниках, у підв’язаних на кісточках штанях та в чомусь подібному до фартухів, що затуляли живіт, піднісши одну руку вгору зі стиснутим кулаком, а в другій руці, величезній від надітої на неї рукавиці, тримаючи тонку й гнучку рапіру, нахилялися й випростувались з поривчастою гнучкістю, як механічні ляльки-блазні.

Інші спочивали, розмовляючи, ще задихані, червоні, з хусткою в руці, витираючи чоло та шию; ще інші, сидячи на чотирикутному дивані, що тягнувся навколо всього залу, дивились на змагання. Ліверді бився з Ланда, а клубний учитель Тайяд з високим Рокдіаном.

Бертен, усміхаючись, потискував руки, як у себе вдома.

— Яз вами б’юся! — крикнув барон де Баврі.

— До ваших послуг, любий.

І він пішов до гардеробної переодягатися.

Давно вже він не почував себе таким легким та міцним і, уявляючи, що буде змагатися відмінно, нетерпеливився й поспішав, як школяр на гулянку. Коли супротивник став перед ним, він зразу ж навально атакував його і за десять хвилин одинадцять разів зачепив його й так утомив, що барон попросив пощади. Після того Бертен фехтував з Пюнізімоном та з своїм колегою Аморі Мальданом.

Потім охолодив розпалене тіло холодним душем, що нагадав йому купання восени, коли він двадцятилітній юнак, щоб подратувати міщан, плигав сторч головою у Сену з мосту в передмісті.

— Ти тут обідаєш? — спитав Мальдан.

— Так.

— У нас із Ліверді, Рокдіаном та Ланда окремий стіл: не барись, уже чверть на восьму.

У їдальні стояв гомін.

Там були всі нічні паризькі гультяї, нероби й ділки, всі ті, хто з сьомої години вечора не знають, куди себе діти, і йдуть обідати до клубу, щоб завдяки випадковій зустрічі причепитись до чогось або до когось.

Коли п’ятеро друзів посідали до столу, банкір Ліверді, міцний сорокалітній і кремезний чоловік, сказав Бертенові:

— Сьогодні ви просто шалений.

— Так, сьогодні я здатен на щось надзвичайне, — відповів художник.

Інші посміхнулись, а пейзажист Аморі Мальдан, низенький, £удий і лисий, з сивою бородою, мовив лукаво:

— Я теж у квітні завжди почуваю приплив соків, і на мені з’являється кілька листочків — з півдесятка, не більше, — а потім усе це виливається в почуття; тільки врожаю ніколи не буває.

Маркіз де Рокдіан та граф де Ланда висловили йому співчуття. Обидва старші за нього, хоч ніяке досвідчене око не визначило б їхнього віку, клубні завсідники, вершники й фехтувальники, що в постійних вправах загартували тіло, вони хвалились, що молодші за неврастенічних гульвіс нового покоління.

Рокдіан походив із доброго роду, і його приймали у всіх салонах, хоч і підозрювали в таємних грошових шахрайст-вах. На думку Бертена, це було не дивно, бо маркіз багато років провів у картярнях. Одружений, а потім розлучений із жінкою, яка платила йому ренту, директор бельгійських та португальських банків, він гордо носив на своєму енергійному обличчі Дон Кіхота трохи збляклу честь дворянина, що нічим не гребує, час від часу омиваючи її кров’ю з подряпини на дуелі.

Граф де Ланда, добродушний велетень, що пишався своїм зростом та плечима, хоч і був у шлюбі й мав двох дітей, дома обідати зважувався не більш, як тричі на тиждень, а в інші дні після вправ у фехтувальному залі залишався з приятелями в клубі.

— Клуб — це родина, — казав він, — родина для тих, хто своєї не має, для тих, хто її ніколи не матиме, і для тих, кому своя обридла.

Коли розмова зайшла про жінок, вона покотилася від анекдотів до спогадів, від спогадів до хвастощів, — аж до нескромної