Твори - Гі де Мопассан
Години здавались йому нескінченними, і, коли він вийшов, щоб іти на бульвар Мальзерб, його охопив страх, що
не застане її й муситиме і цей вечір перебути на самоті, як багато інших вечорів.
Коли на запитання: «Графиня вдома?» — слуга відповів: «Так, пане», — він зрадів і весело промовив, з'явившись на порозі малої вітальні:
— Це знову я!
Обидві жінки працювали під рожевим абажуром подвійної лампи з англійського металу, що стояла на високій тонкій підставці.
— Це ви? Яким випадком?
— Це я. Відчув себе дуже самотнім і прийшов.
— Дуже мило!
— Ви когось чекаєте?
— Ні… а може… я ніколи не знаю.
Бертен сів і зневажливо поглянув на сіре плетиво з грубої вовни, що вони швидко в'язали довгими дерев’яними спицями.
— Що це таке? — спитав він.
— Ковдри.
— Для бідних?
— Звичайно.
— Які бридкі!
— Зате теплі.
— Можливо, але вони бридкі, особливо в помешканні у стилі Людовіка XV, де все тішить око; коли б не для бідних, а для друзів, вам треба було б подумати про більш вишукану доброчинність.
— Боже мій, оці чоловіки! — сказала пані де Гійруа, знизавши плечима. — Та ж ці ковдри зараз скрізь плетуть.
— Я добре це знаю, аж занадто добре. Ввечері, куди підеш з візитом, бачиш це жахливе сіре лахміття поруч із найкращими туалетами і найвибагливішими меблями. Цієї весни доброчинність набрала поганого смаку.
Щоб пересвідчитись, чи правду він каже, графиня розгорнула плетиво, яке лежало біля неї, на оббитому шовком стільці, що стояв поруч, і байдуже погодилась:
— А воно справді бридке.
І знову взялася до плетива. Струмінь рожевого світла з двох близьких ламп лився на волосся двох схилених голівок, на обличчя, сукні й руки, і мати й дочка дивились на свою роботу з поверховою, однак неослабною увагою жінок, звиклих працювати пальцями, де око пильнує без всякої участі розуму.
В чотирьох кутках кімнати ще чотири інші лампи з
китайської порцеляни, що стояли на старовинних одлонках з позолоченого дерева, кидали на шпалери ніжне, рівне світло, пом’якшене мереживними транспарантами, надітими на скляні кулі.
Бертен узяв дуже низеньке, майже карликове кріселко, яке дуже любив, хоча ледве у ньому вміщався: так чудово було розмовляти з графинею, сидячи майже біля її ніг.
— Ви довго гуляли з Нанетою в парку, — сказала вона.
— Так. Ми розмовляли, як давні друзі. Дуже люблю вашу дочку. Вона страшенно на вас схожа. Коли вона вимовляє деякі фрази, можна подумати, що ви забули свій голос у неї на устах. ^
— Чоловік мені часто це казав.
Бертен дивився, як вони працюють, осяяні світлом ламп, і та думка, від якої він страждав так часто, від якої страждав ще й сьогодні,— думка про свій пустинний, мертвий, мовчазний дім, холодний у всяку пору, хоч би як гріли каміни та калорифери, — засмутила його так, ніби він уперше зрозумів свою самотність.
О, як бажав він, щоб ця жінка була його дружиною, а не коханкою! Колись він хотів викрасти її, відібрати в графа, заволодіти нею цілком. А тепер ревнував її до обдуреного чоловіка, що назавжди влаштувався в затишку її дому та в ніжності її обіймів. Дивлячись на неї, він почував, що серце його знову повниться спогадами про минуле, і він хотів їй про це сказати. Справді, він іще дуже кохав її, навіть трохи більше тепер, ніж раніше, а сьогодні — ще набагато більше, як не кохав уже давно, і потреба сказати про це оновлене почуття, що її так порадувало б, навіяла бажання якнайшвидше вирядити дівчину спати, щоб лишитися з графинею на самоті. Схилитися до її колін, покласти на них голову, взяти її за руки, з яких випадуть ковдра для бідних та дерев’яні спиці, а клубок вовни покотиться під крісло, залишаючи за собою розмотану нитку. Він поглядав на годинника й мовчав, гадаючи, що не слід привчати дівчат сидіти вечорами з дорослими.
Кроки порушили тишу сусідньої кімнати, і лакей, просунувши голову, сповістив:
— Пан де Мюзадьє.
Олів’є Бертен, стримуючи лють, потиснув руку інспекторові образотворчих мистецтв, якого йому хотілось схопити за плечі й викинути геть.
У Мюзадьє було повно новин: міністерству загрожувала
криза,'Фаро маркіза де Рокдіана ходили скандальні чутки. Він додав, глянувши на Аннету:
— Розкажу про це згодом.
Графиня підвела очі на годинник і побачила, що незабаром десята.
— Тобі час спати, дитино, — сказала вона Аннеті.
Дівчина мовчки згорнула своє плетиво, змотала вовну,
поцілувала матір у щоки, подала руку чоловікам і хутко пішла, немов полинула, не сколихнувши повітря.
— Ну, який же у вас скандал? — спитала графиня, коли дочка вийшла.
• — Кажуть, ніби маркіз де Рокдіан, що мирно розлучився з дружиною, яка сплачує йому ренту, визнав цю ренту недостатньою й придумав вірний та оригінальний спосіб подвоїти її. Маркізу, за якою доручив він слідкувати, спіймано на місці злочину, і вона мусила відкупитись новою рентою від протокола, що склав поліцейський комісар.
Графиня слухала з цікавістю в очах, згорнувши руки, тримаючи на колінах покинуту роботу.
Бертен, якого тепер, коли Аннета пішла, дратувала присутність Мюзадьє, раптом спалахнув гнівом і обурено, — так наче давно знав про цей наклеп, але не хотів про нього говорити, — заявив, що то гидка брехня, ганебна плітка, яку світським людям не личить ні слухати, ні переказувати. Стоячи біля каміна, він сердивсь і нервував так, мовби ця історія торкалася його особисто.
Рокдіан — його друг, та коли часом і можна закинути йому легковажність, то не можна ні звинувачувати, ні навіть підозрювати його в якомусь справді ницому вчинку.
Мюзадьє, здивований і зніяковілий, оборонявся, відступав і перепрошував.
— Дозвольте, — сказав він, — я 4ув про це зараз у герцогині де Мортмен.
— Хто вам про це розповів? — спитав Бертен. — Мабуть, жінка.
— Аж ніяк — маркіз де Фарандаль.
— Коли він, то мене це не дивує І — роздратовано кинув художник.
Настала мовчанка. Графиня знову почала плести ковдру. Потім Олів’є мовив уже спокійніше:
— Я напевне знаю, що це брехня.
Він не знав нічого, бо вперше чув про цю пригоду.
Зрозумівши небезпеку становища, Мюзадьє вже готував собі відступ і сказав, що має зробити візит Корбелям; аж тут увійшов граф де Гійруа, котрий повернувся з якогось обіду.
Бертен знову сів, засмучений тим,
