Твори - Гі де Мопассан
Вони заздалегідь домовлялися про ці зустрічі, які пан де Гійруа вважав за дуже природні.
Щонайменше двічі на тюкдень Бертен обідав у графині з кількома друзями, щопонеділка він заходив до її ложі в опері; потім вони ще призначали побачення в якомусь домі, де ніби випадок зводив їх завжди водночас. Він знав, коли вона ввечері буває вдома, і заходив на чашку чаю, почуваючи себе біля неї як удома, — такою теплою, затишною і надійною була ця давня прихильність. Він так звик зустрічатись де-небудь із нею, бути біля неї хоч кілька хвилин, обмінюватися з нею кількома словами та думками, що відчував постійну потребу бачити її, хоч любовний його шал давно вже погас.
Потреба бути в сім’ї, у повному життя, багатолюдному будинку, обідати за великим столом, проводити вечори в невтомних розмовах із давніми знайомими, — та потреба зв’язку, дотику й близькості, що таїться в кожному людському серці й жене старого парубка по друзях із дому до дому, де він влаштовується, як у сім’ї, зміцнювала силою егоїзму його прихильність. У тому домі, де його любили, пестили, де він усе знаходив, він міг, крім того, спочити й поніжити свою самотність.
Три дні він не бачив своїх друзів, яким приїзд дочки, мабуть, завдав чималого клопоту, і вже нудився, трохи навіть сердивсь, що вони досі не покликали його, однак вважав не зовсім скромним потурбувати їх.
Він схопився, прочитавши листа, мов від удару батога. Була третя година пополудні. Бертен вирішив негайно піти до графині, щоб застати її ще вдома.
На дзвінок з’явився лакей.
— Яка погода, Жозефе?
— Дуже добра, пане.
— Чи тепло?
— Так, пане.
— Білий жилет, синій піджак, сірий капелюх.
Він завжди одягався дуже елегантно, і хоч кравець шив йому одежу дуже скромного стилю, вже з того, як він носив її, як ходив, стягнувши живіт білим жилетом і зсунувши трохи назад високий фетровий капелюх, можна було відразу впізнати художника й холостяка.
Коли Бертен прийшов до графині, йому сказали, що вона збирається на прогулянку в Ліс. Він був невдоволений і почав чекати.
Як звичайно, він ходив туди й сюди, — від крісла до крісла, від вікон до стін, — по вітальні, затемненій портьєрами. На легких столиках з позолоченими ніжками були розкидані в удаваному безладді різні непотрібні дрібнички, гарненькі й дорогі: старовинні скриньки з різьбленого золота, табакерки з мініатюрами, статуетки з слонової кості, новітньої роботи штучки з матового срібла, кумедні, але водночас суворі, з ознаками англійського стилю, малесенька кухонна плитка і на ній кицька, що п’є з каструлі, скринька для цигарок у формі великої хлібини, кавник, щоб класти сірники, а в окремому футлярі повний набір
7 Гі де Моаассан, т. 2 коштовностей для ляльки: намисто, обручки, каблучки, брошки, сережки з діамантами, сапфірами, рубінами та смарагдами, — мікроскопічна фантазія, що її створили, здавалося, руки ювелірів Ліліпути.
193
Час від часу він торкався якоїсь речі, що сам подарував колись на те чи інше родинне свято, брав її, крутив у руках, дивився на неї з мрійною байдужістю, потім клав на місце.
В кутку на одноногому столику круглої канапки лежало декілька книжок, пишно оправлених, але мало коли читу-ваних. На тому ж столику лежала книжка «Ревю де де Монд», трохи зім’ята, пошарпана, із загнутими сторінками, немов її не раз читали, та кілька нерозрізаних журналів, поміж них — «Сучасне мистецтво» — його передплачували тільки тому, що дорого коштував, чотириста франків на рік, — і «Вільний листок», тонесенька збірка у синій обкладинці, де друкувались найновіші поети, так звані «Збуджені».
Між двома вікнами стояв письмовий столик графині, кокетливий витвір минулого століття, за яким вона писала відповіді на термінові записки, одержані під час прийомів гостей. Тут же лежало кілька улюблених книжок, ознака жіночого розуму і серця: Мюссе, «Манон Леско», «Вер-тер», а також «Квіти зла», «Червоне і чорне», «Жінка вісімнадцятого століття», «Адольф», — аби показати, що тут цікавляться складними почуттями й таємницями психології.
Біля книжок — ручне люстерко, чудовий витвір ювелірного мистецтва: воно лежало склом униз на квадратному клапті гаптованого оксамиту, щоб можна було помилуватися тонким візерунком золота й срібла на йото спинці.
Бертен узяв люстерко й подивився на себе. За останні роки він дуже постарів і хоч вважав, що тепер його обличчя стало більш оригінальним, одутість щік та зморшки на шкірі смутили його.
Позад нього розчинилися двері.
— Добридень, пане Бертен, — сказала Аннета.
— Добридень, мала, як ся маєш?
— Дуже добре, а у вас?
— То ти рішуче не хочеш казати мені «ти»?
— Мені трохи ніяково…
— Отакої!
— Авжеж, ніяково. Я ніяковію у вашій присутності.
— Чому?
— Бо… бо ви ні старий, ні молодий!..
Художник засміявся.
— Після такого доводу я не наполягаю!
Вона раптом почервоніла аж до тієї білої шкіри на лобі, де пробивається перше волосся, і збентежено додала:
— Мама доручила мені переказати, що вона зараз вийде, та спитати, чи не поїдете ви з нами в Булонський Ліс.
— Безперечно. Ви одні?
— Ні, з герцогинею де Мортмен.
— Гаразд, і я з вами.
— Тоді дозвольте мені піти надіти капелюшок.
— Іди, моя дитино.
Ледве вона вийшла, як увійшла графиня у вуалі, готова до від’їзду. Вона простягла йому обидві руки.
— Що це вас не видно, Олів’є? Що ви робите?
— Я не хотів заважати вам у ці дні.
Вона промовила ім’я «Олів’є» таким тоном, ніби вклала в нього всі свої докори й почуття.
— Ви найкраща жінка в світі,— додав він, зворушений її інтонацією.
Коли з цією сердечною дрібною сваркою було покінчено, графиня докинула тоном світської розмови:
— Ми заїдемо до герцогині додому, а потім покатаємося в Лісі. Треба ж показати його Нанеті.
Ландо чекало їх під брамою.
Бертен сів проти жінок, екіпаж рушив, кощі зацокотіли копитами під дзвінким склепінням.
На великому бульварі, що спускався до церкви святої Магдаліни, все живе втішалося приходом ранньої весни.
Тепле повітря й сонце надавало чоловікам святкового, а жінкам — закоханого вигляду, веселило хлопчаків у білих фартухах, які, поставивши на лави кошики, бігали й бавилися зі своїми однолітками, малими вуличними голодранцями; собаки, здавалось, кудись квапилися, у консьєржів од співів охрипли чижики; тільки старі шкапи візників пленталися своєю звичайною понурою ступою.
— О, який
