Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Можливо…— задумавшись на мить, кивнув С., а потім додав: — Побудемо тут ще трохи?
— Тут холодно.
— Може, потерпите? Я стільки натерпівся.
Міст був недалеко. Вони стояли на березі, а внизу пливла чорна, як сажа, річка. Раптом С. вхопив її за руку.
— Ви любите Р.? — спитав він.
— Не знаю. Та хай це вас не обходить.
Ця відповідь була щира, бо якби М. хотіла водити його за ніс, то придумала б щось інше. Більше того, вона перейнялася його серйозністю і тому не могла відбутися самим сміхом. Кохання вона не визнавала, а якщо й почувала щось подібне, то, мабуть, лише до Р.
— Звісно, це не повинно мене обходити. Але ж така річ може завдавати страждань. Ви не повірите, ви будете сміятися, коли я вам скажу, що від першої вашої появи разом з Р. на засіданні групи я завжди мимоволі думав про вас
обох як про одне ціле. Після засідання ви, напевно, йшли пити разом чай. Зупинялися разом у готелі. Мені не виходили з голови ці думки під час засідання, і я проклинав вас, лаяв. Протягом місяця, між двома засіданнями, я інколи зустрічався з Р. А з вами мені не щастило бачитися. Я не уявляв собі, що ви за людина, чим заробляєте на прожиття. І все-таки ви мучили мене. Недарма кажуть: де ревність, там і любов. Нарешті я не витримав і зважився заговорити з вами.
— А щодо Р.—сана, то ви помиляєтеся. Хотіла б я знати, що ви мені пропонуєте? Вийти за вас заміж?
— Ні, я проти одруження.
— Та це й зрозуміло. Адже ми з вами — „хібакуся”.
— Не в тім річ. Передумовою шлюбу є, так би мовити, надія на його довго тривалість. А в мене її немає. Те саме можна сказати і про рух за мир. Досить вибуху одної атомної бомби — і всі розмови про його збереження виявляться
пустими. Лякати паліїв війни шибеницею? Це теж не поможе. Бо хіба зараз президента Трумена засудиш на смерть? Отож тривалий мир здається мені тільки нездійсненною мрією.
— С.—сан, ви малюєте безрадісну картину. Це на вас не схоже. Відколи це ви, прихильник остаточного розв'язання проблеми війни і миру, так різко змінилися? — М. сумно зітхнула.
— Відтоді, як ви запали мені в душу.
— Що за дурниця? Так ви не збираєтесь одружуватися?
— Ні.
— І тільки хочете заволодіти мною, моїм тілом? — майже з гнівом викрикнула М., вириваючи свої пальці з його руки.
— Не тілом, а душею.
— Навіщо? Ви ж навіть не знаєте, яка в мене душа.
— Хочу саме тому, що не знаю вашої душі і не бачив шрамів на вашому тілі. І так можна вподобати собі людину. Хіба ні?
— Все це нісенітниці — і ваша вподоба, і любов,— наче сама до себе проказала М. і роздратовано копнула ногою землю, хоча на ній не було жодного камінця.
— Та я розумію. Але що робити?
— Чого ви забрали собі в голову таку дурницю? Що вам у мені сподобалося? — ніби протестувала М. У її голосі вчувалося не самозадоволення, виставлене напоказ, а сама скрута. Вона відчувала, що заходить у глухий кут.
— Я й сам не можу цього пояснити,— якось утомлено відповів С.— Мені в вас усе подобається: і злий блиск ваших очей, і холодна нотка в голосі, і те, як ви відгортаєте рукою волосся, як закладаєте ногу на ногу. До вподоби мені й ваша стриманість і водночас запал у ставленні до руху за мир та „Сатурнійця”. А дратує тільки ваша віра в живопис. Я не розумію, як це можна у щось вірити. Тим паче людині, яка пережила атомне бомбардування. Мені нестерпна сама думка, що „хібакуся” вірять у християнську релігію, буддизм, медицину чи в мирне співіснування. Хіба можна вірити в нав'язаний нам абсурд? А в русі за мир я беру участь не тому, що покладаю на нього надію, а просто за інерцією. Усі ми душевно надламані люди. І тому зовсім природно, що ми ні в що не віримо. Зупинити цей надлом з допомогою християнської релігії, буддизму, Америки чи Всесвітньої ради захисту миру я не хочу. Я назвав себе прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру саме тому, що відкидаю такий шлях досягнення миру. Та от ви, здається, вірите в картини, в мистецтво. Незбагненна річ! Значить, не все у вас надломилося. Залишилося щось здорове. А тому в душі я, здається, прагну й вашого занепаду.
— Та це ж чистий егоїзм! — закричала М.— Виходить, якщо вам тяжко, то й іншому повинно бути так само? На світі живе стільки людей, які не зазнали вибуху атомної бомби. Хіба вони не варті любові?
— Мене вони не цікавлять. Я вже вам казав, що до жінок я байдужий. І ваша душа зазнає руйнування, але ви загладжуєте його малюванням картин. Мабуть, ціною нелюдських зусиль. І це мені в вас подобається.
— По-вашому, домогтися мого занепаду — це значить заволодіти мною? Така ваша логіка? — гнівно спитала М. і водночас мимоволі відчула до цього юнака деяку прихильність. „Зробиш так, як він цього хоче, здасися на його
волю?” — питав її внутрішній голос.
— Я кажу цілком серйозно,— промовив С.
Ці слова змусили внутрішній голос замовкнути.
— Наскільки серйозно? — запитала вона глузливо.
— Настільки, що ладен заплатити життям.
С. відповів з такою легкістю, що здавалось, ніби продумав її наперед. Якби він хоч на мить запнувся або завагався, вона б, може, не розчулилась. Бо знала, що жертви атомної бомби, яких доля тоді пощадила, але прирекла на неминучу смерть пізніше, такими словами не розкидаються. Для них смерть набула стократ більшої ваги, ніж для звичайних людей. Між собою вони про неї не згадували. А тому М., наче збожеволівши, вигукнула:
— Якщо ви готові вмерти, то я пересплю з вами! Але тільки за цієї умови. Добре подумайте.
Вона повернулась і поспішила геть. Тротуар скінчився, і М. опинилася на краю вулиці біля мосту. Хоч вона довго ждала вільного таксі, С. стояв на старому місці мов укопаний і не кинувся до неї.
Це було на початку квітня. Стокгольмське звернення здобуло гарячу підтримку не тільки в Хіросімі, але й у всій країні. Наприкінці червня почалася корейська війна. Протягом тих трьох місяців М. зустрічалася з С. чотири рази. Під час останнього побачення
