Острів Смерті - Такехіко Фукунага
ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ
Тепер уже мені не доведеться вибирати й думати про той вибір. Отже, і не треба буде заводити про це розмову з Ая-тян. Тепер, коли в о н о заволоділо мною, коли злилося зі мною, мені лишилося тільки чекати. Сидячи глибоко в кріслі і злегка гладячи по спині Ая-тян, що припала обличчям до моїх колін, я зрозуміла, що нарешті, цього разу вже остаточно, в о н о не відпустить мене так само, як я — Ая-тян. Тремтіння її тіла крізь пальто й піжаму передавалося моїй долоні. Що я почувала тоді? Жаль? Жаль до юної, наївної, самовідданої подруги, що згодилася їхати зі мною, і ненависть до себе самої? Ні, тоді я вже нічого не почувала — ні ненависті, ні жалю. В о н о позбавило мене і почуттів, і думок, перетворило мене на мертву річ і розпоряджалося мною, наче лялькою. А тому Ая-тян, ще заплакана, підвівши голову, озвалася першою: „Вам не холодно?” Її сльози просочилися крізь піжаму до моїх стегон. Я трусилась тому, що потрапила в й о г о лабети. І не винна була в цьому ні мокра піжама, ні взуті на босу ногу капці, ні холодна зимова ніч, що наближалася до ранку. Не винен був і страх. Бо чого я мала боятися? „Ви, мабуть, змерзли? Ви так дрижите”,— завважила Ая-тян тремтячим голосом. „У тебе теж посиніли губи від холоду”,— сказала я. Вона спробувала всміхнутися. Вона ще відчувала жаль, а я — ні. Я вже й не думала всміхатися, а якби й схотіла, то в о н о не дозволило б. Вона заспокоювала мене, підбадьорювала усмішкою. До чого? Адже це я заберу її з собою. Коли на її слова „Я поїду з вами” я відповіла мовчазною згодою, Ая-тян утерла сльози, її бліде обличчя проясніло, голос став лагідним, а на устах навіть з'явилася тінь усміху. Хоча вона й не знала, куди я вирушаю. А може, й знала. Вона напевно вже збагнула, що в о н о заволоділо мною. Збагнула, що і їй доведеться їхати зі мною, якщо я не можу позбутися й о г о. Ще ніколи вона не всміхалася до мене так прекрасно, як зараз, коли її губи тремтіли, а очі ще зволожувала остання сльоза. Бо вдаваний сміх — гидкий, а в невимушеному просвічує людська душа. Тому на її обличчі я вперше прочитала покору й о м у, що вже не відрізнялося від мене. Тоді ж і вона відчула, що я — вже не я, і, примирившись із цим фактом, виказувала мені своє співчуття, зіткане з печалі, жалощів і знемоги. І все-таки її ставлення до мене й до н ь о г о було неоднакове. З її усмішки я дізналася про її вибір. Що ж до мене, то я зробила його набагато раніше, навіть не помітила, коли. Найголовніше було не в словах. А тому я лагідно відповіла: „Мабуть, ти, Ая-тян, змерзла? Ти так тремтиш”. Я гладила її по спині, а вона, ще міцніше припадаючи до моїх колін, сказала: „До ранку ще багато часу. Може, поспимо? Ви ж так застудитеся”. Мене здивували її слова, але я не засміялася. То й що, якби застудилася? Хіба й о м у це загрожує? Здавалось, ніби все це відбувається в якомусь іншому, далекому світі. Якщо душа хвора, то хіба має значення, чи тіло здорове чи ні? Але я не заперечувала. „Ну що ж, поспимо”,— відповіла я й побачила, як Ая-тян відпустила мої коліна і, розтираючи затерплі ноги, поволі встала. Злегка заточуючись, вона сперлася на бильце крісла і взяла мене за руку — наче вела за собою. Я теж підвелася з крісла. Пальто сповзло з мене на підлогу. Ая-тян нахилилася, підняла його й накинула мені на плечі. Я подякувала, і ми, тримаючись за руки, пішли з майстерні до кімнати. Торшер освітлював дві зім'яті постелі. Я швидко забралася під свою ковдру й відчула пальцями задубілих ніг охололу вже грілку. Ая-тян вкрила мене ще й пальтом і, присівши на постелі та заглядаючи мені в очі, прошепотіла: „А мені можна до вас?” Я нічого не відповіла, та вона прослизнула під мою ковдру. Постіль була вузька, і я відчула на обличчі її подих. Мені зовсім не хотілося спати, але я заплющила очі і прислухалася до розміреного, як дихання Ая-тян або удари хвиль об берег, пульсування часу. І тоді я виразно побачила, як на нічне море тихо падає сніг. Він кружеляв дрібненькими цяточками перед очима і, торкаючись поверхні води, танув. Навіть в о н о не могло затемнити це видиво. Я прагнула, щоб той сніг зітер усю мою пам'ять, та хіба примара здатна просвітлити темряву? Той примарний сніг, короткочасний, як любов, огортав усе моє тіло: його холодні руки лежали на моїх плечах, грудях, животі й ногах. Мало-помалу ті руки оживали — кров знову заструменіла в жилах юної Ая-тян, і крізь піжаму я відчула її тепло. „Яка з цього користь? — міркувала я.— Тепер уже ніщо мене не врятує. Навряд чи її руки розігріють моє задубіле тіло. А про душу й казати нічого. В о н о не віддасть її. А може… А може, Ая-тян навмання сказала, що поїде зі мною, може, тільки піддобрювалася і збила мене з пантелику, а тепер усе це геть-начисто забула?” Мені здалося, ніби ввечері вона погрожувала виїздом з цієї квартири, та опівночі помирилася зі мною і тепер намагається довести свою вірність тим, що пригортається до мене. О, якби все це мені тільки здалося! Якби я була собою, а не н и м , з радістю обняла б її. Але тепер це вже неможливо. Вибір зроблено. І я, і Ая-тян зрозуміли: між учорашнім вечором, коли ми сперечалися перед дзеркалом, і цією передсвітанковою годиною, що провіщає новий день, не можна перекинути містка. Я злегка розплющила очі (в ту ж мить зник примарний сніг над нічним морем) і побачила на простирадлі обличчя Ая-тян з довгими віями над повіками і зморшками на міжбрів'ї. Було ясно, що вона пригорнулася до мене не просто на знак примирення. У тьмяному світлі торшера її сумне, як у заплаканої дитини, обличчя, обрамлене покуйовдженим волоссям, наче пливло клубком диму. На ньому можна було прочитати, що наслідок
