Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Нарешті покінчила з пранням. Господиня сказала, що прийшов Сома-сан, і я поспішила. А це що таке?
Аяко була простодушна, весела. Канае помітив, що її лице зашарілося. „Мабуть, від роботи”,— вирішив він.
— Платівки з музикою Сібеліуса.
— Я така рада! Ви не слухали їх, бо мене чекали?
— Ая-тян, Сома-сан питає, чи ти не збираєшся у подорож на попутних,— втрутилася бадьорим голосом Мотоко.
— Чудова ідея! А куди?
Аяко сіла за столик і блискучими очима глянула на Канае. Її зуби вражали сліпучою білістю.
— Ще не вирішено. А що, як відправитися в парк Інокасіра або Сякудзії? Можна і в парк Тосіма. Взагалі-то я слабо в цьому розбираюся.
— А рисових колобків візьмемо? Я зараз приготую, бо інакше ми далеко не доберемося.
— Та от біда, Мотоко-сан відмовляється їхати.
— Мотоко-сан, чому?
— Клопоту багато. Відправляйтесь самі.
— Це неможливо. Ви смієтеся.
— Нічого я не сміюся,— спокійно заперечила Мотоко, і Аяко засмутилася, почуваючись безпорадною, як насварена дитина.
— Не обов'язково їхати сьогодні. Можна й післязавтра, адже свято ще не скінчилося,— прийшов на допомогу Канае.
— Післязавтра — День дітей,— сказала Аяко.— І я обіцяла повести Ген-тяна на прогулянку.
— То вирушимо післязавтра? Мене влаштовує цей день.
Аяко й Канае не могли прочитати нічого на обличчі Мотоко. Вона взяла зі столика книжку і знічев'я перегортала її сторінки.
— Може, поп'ємо чаю й послухаємо ваші пластинки? — запропонувала Аяко.
— З якої почнемо? — спитав Канае.
— З будь-якої. Нам однаково, бо ми їх слабо знаємо.
— Усі вони короткограючі. Найбільші речі Сібеліуса — це концерт для скрипки з оркестром і сім симфоній, але я поставлю передусім „Туонельського лебедя”. Його обов'язково треба послухати.
Канае взяв пластинку й пішов у майстерню. Увімкнув програвач і, поставивши пластинку на обертовий диск, вернувся в кімнату. Навздогін йому полилася сумна мелодія англійського ріжка.
Аяко наливала чай майже нечутно.
— Цей англійський ріжок зображає Туонельського лебедя, що плаває річками Туонели — країни мертвих, річками того світу…
— Пізніше розкажете,— перебила Мотоко,— коли музика скінчиться.
Канае зніяковів і, підморгнувши Аяко, нишком усміхнувся. Мотоко сиділа, заплющивши очі й похиливши голову.
Невдовзі музика урвалась, і Канае перевернув пластинку на другий бік. Поки звучала музика, дівчата мовчали, а коли Канае, зупинивши програвач, вернувся з пластинкою назад, Аяко, блискаючи очима, сказала:
— Чудова річ! Здається, я чую її вперше.
— Це славетний твір. Як почуєш його хоч раз, то ніколи не забудеш. А як вам здається? — напрошувався Канае на схвальну оцінку Мотоко, але вона сиділа непорушна, опустивши голову. Та коли він підвівся за наступною пластинкою, вона зупинила його жестом руки.
— Будь ласка, верніться до ваших пояснень. Бо коли грала музика, я не могла вас слухати. То про що ви розповідали?
— „Туонельський лебідь” — це окрема симфонічна поема з циклу „Чотири легенди”. Інших трьох частин я не слухав, а переповідаю зі слів Сесіля Грея. Усі вони змальовують пригоди Леммінкяйнена, героя „Калевали”. Я приніс переклад цього епосу, випущеного видавництвом „Іванамі” в рамках „Бібліотеки для всіх”, і радив би вам його прочитати. Фінські легенди дуже мене зацікавили. І не лише тому, що я народився на Хоккайдо й відчуваю прихильність до звичаїв народів Північної Європи. „Калевала” має багато чого спільного з епосом айнів „Юкара” і зачіпає струни моєї душі. Сібеліус написав чимало музичних творів на основі легенд своєї батьківщини. У „Туонельському лебеді” змальовано, як юний Леммінкяйнен відправляється на північ до хазяйки Похйоли, щоб домогтися руки її дочки. Мати згодна віддати її за нього, але ставить три завдання. З першими двома Леммінкяйнен легко справляється. Останнє полягало в тому, щоб застрелити лебедя на бурхливих водах чорної річки в країні Туонела, до речі, дуже схожої на Острів смерті. Сама спроба вбити лебедя означала, що Леммінкяйнен прирік себе на смерть. І він справді гине — від укусу змії, що її напустив на нього, підстерігши на березі, сліпий пастух. Той же пастух скинув його труп у річку. Ось це місце в „Калевалі”.— Канае притьмом розгорнув книжку на закладці і продекламував:
Так загинув Леммінкяйнен,
Той жених невтомний,
В водах темних Туонели,
В Манали безодні…
Заплескавши в долоні, мов дитина, Аяко вигукнула:
— Сома-сан — молодець!
Збентежений Канае прикипів очима до книжки.
— В основу „Туонельського лебедя” покладено саме цей уривок? — перебила Мотоко, і гість з радістю схопився за це питання.
— Не зовсім. Бо, крім „Туонельського лебедя”, Сібеліус написав симфонічну поему „Леммінкяйнен у Тунелі”, що має розповідний характер. У „Туонельському лебеді” змальовано лише те, як лебідь пливе водами мертвої річки. Правда ж, є щось спільне в похмурому колориті цієї музики і картин — Бекліна і вашої, Мотоко-сан?
— Ліризм,— визнала Мотоко.
— Може, ви й маєте рацію. Але мені видається, що Сібеліус не зображає смерть збоку, а наче зливається з нею.
— Ви хочете сказати, що в його душі таївся морок? Я називаю це ліризмом. Нема сумніву, що ліричний настрій опановує нас тоді, коли ми помічаємо навколо себе — на живих людях і природі — печать смерті.
— Виходить, і на героях вона лежить. Адже ще перед тим, як Леммінкяйнен відправився в Похйолу, мати попереджала, що там його чекає загибель. Таке передбачення просто означає, що в душах героїв легенд таївся морок. Зрештою, те саме можна сказати і про сучасну людину. Великої різниці між тими двома випадками нема. Невблаганна доля завжди підштовхувала людей до фатального кінця.
Мотоко мовчала, насупивши в задумі брови, а потім підвела голову і сказала:
— А ви б не могли поставити цю пластинку ще раз?
ТУОНЕЛЬСЬКИИ ЛЕБІДЬ
Засідання скінчилося, і М., швидко попрощавшись із товаришами, все ще зайнятими розмовою навколо відповідального секретаря, поспішила з другого поверху ресторану вниз. Коли спускалася сходами, їй здалося, ніби хтось іде вслід за нею. Вона подумала, що це, мабуть, С. Однак, проходячи внизу мимо переповненого залу й каси, а потім і в дверях М. не помітила за собою нікого. Якусь хвилину вона стояла, задумавшись, перед будинком, а тоді неквапно рушила подалі від людних місць.
„Нікудишнє засідання”,— вирішила вона. Ті десятеро, що сходилися на подібні зустрічі щомісяця, почали видавати півроку тому журнал під назвою „Сатурнієць”. М. дізналася від
