Анна Київська – королева Франції - Валентин Лукіч Чемеріс

У щоденному русі Сонця небозводом люди вбачали відбиток життя живої істоти, подібно до свого власного. Сонце народжується (схід), поступово старіє і вмирає (захід). Смерть людини уподібнювалася до щоденного існування сонця. Завершивши свій шлях на заході, сонце вмирало. Місце, де воно щезало, уявлялося оселею, що чекає людину після смерті. Туди відійшли раніше душі предків і там вони мають нове життя. Тож обов’язок живих – допомогти тим, хто вмер, швидше переселитися в блаженну країну – а для цього човен і вогонь годяться найкраще за інші способи подорожі у вирій.

Та ще не забували небіжчику покласти перед тим, як його охопить вогонь, «карбовану монету» – як плату перевізнику через вогняну річку.

У смерті бачився початок нового життя. І народжувалося воно у спопеляючому вогні. Оскільки все, що в ньому згорить, неодмінно відродиться у вирії, у країні блаженній – отже, слава ВОГНЮ!

I все ж загадка-таємниця залишається: так досі й невідомо, коли, де і за яких обставин урвався життєвий шлях Анни Київської, королеви Франції.

Сімнадцяти літ від роду москвичка Юлія Друніна пішла в 1941-му добровольцем на фронт. Перша її поетична збірка, що вийшла вже по війні, так і називалася: «В солдатській шинелі».

Вона була відважною фронтовичкою – ця тендітна дівчина, тож основна тема її поезії патріотизм радянських людей на війні…

Значно пізніше звернулася поетеса-фронтовичка до теми кохання.

Року 1973-го видала збірку поезій «Не буває кохання нещасливого». Гм… Така була певна цього поетеса-фронтовичка, яка на фронті ходила разом з солдатами в штикову атаку, дівчина рішуча, відважна, мужня, яка з будь-яких житейських ситуацій уміла знаходити вихід. Так принаймні здавалося. Тож і любові нещасливої для неї, здавалось, не існувало.

Це коли коханий був поруч, і вона була з ним, як за надійним кам’яним муром.

А коли його забрала передчасна смерть, і вона, вже постарівши, опинилася одна-однісінька в розбурханому житейському морі, то боролася з відчаєм, що охопив її, як могла. Але сили вже були не ті, з якими поетеса колись ішла на фронт. Там вона і не в такі перипетії потрапляла і вистояла, а тут…

Поборовшись якийсь час з відчаєм і самотою, вже немолода й надломлена Юлія не змогла пережити втрати коханого (вона була тоді секретарем Спілки письменників СРСР, народним депутатом СРСР). Зачинившись у гаражі, завела мотор своєї старенької легковички й отруїлася вихлопними газами…

Свій вчинок так пояснила в передсмертній записці:

«Почему ухожу? По-моему, оставаться в этом ужасном, передравшемся, созданном для дельцов с железными локтями мире такому несовершенному существу, как я, можно, только имея крепкий личный тыл».

А все тому, що життя її після смерті чоловіка втратило будь-який смисл. Світ на її очах перевернувся, і більше не було крила, щоб сховатися під ним від катастрофи.

Тил (одне із значень цього терміна) – територія, розташована оддалік від лінії фронту… А життя – це завжди війна (хоч часом і невидима – невидимий фронт) з поперемінним успіхом, з життєвими негараздами, пертурбаціями, пригодами, часом злими, а часом і фронтові атаки… І якщо у тебе є тил – з негараздами ще можна боротися успішно.

А якщо тил втрачений…

…Щось подібне свого часу спіткало й Анну Ярославну. Із втратою надійної коханої людини Анна втратила і те надійне крило, що захищало її від житейських бур та небезпек. А втративши тил, втратила віру в подальший сенс життя. І світ перевернувся, віра й бажання жити залишили її, бо не знала, як із втратою коханого далі жити… Якого любила над усе, і та любов, що прийшла до неї восени життя її, так її зігрівала… І тримала на плаву в розбурханому житейському морі… І вчорашня королева далі жити без коханого вже не могла. Та й не бачила в тому сенсу.

Желя (чи – Жля) – богиня туги й жалю, вісниця мертвих у давніх слов’ян, предків Анни з роду Ярослава Мудрого, із Києва золотоверхого. У неї бліде обличчя, довге чорне волосся і бездонні, але завжди печальні очі.

Гарна неземною вродою, журливо-сумна Желя разом зі своєю сестрою Карною літає над полем борні і сповіщає, кому «погибоша быть…».

А після битви, схиливши голову й обійнявши руками коліна, сестри оплакують мертвих, хоч змінити вже нічого не можуть…

Зазвичай загиблих спалювали, і Желя розсипала їхній попіл. І куди вона його несла, того із живих ніхто не знав. Тож ніхто не знає і вже, мабуть, ніхто й не дізнається, коли Желя забрала королеву Анну і куди віднесла її прах – крім самої Желі, це нікому з живих не дано знати.