Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Таким чином, він одразу зробив дві справи — переповів дівчині те, що почув від Тобі, і на власні очі пересвідчився, що Сайкс іще не повернувся. Тож тепер, заспокоєний, він пішов додому, а приятелька його заснула, опустивши голову на стіл.
До півночі лишалася година, а то й менше. Надворі стояла темрява, холодний вітер проймав до кісток, і Фейгінові було не до прогулянок. Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць не тільки куряву й сміття, а й перехожих, — якщо зрідка й траплявся стрічний, то видно було, що він чимдуж поспішає додому. А втім, той вітер дув євреєві в спину, тож, здригаючись і щулячись під його поривами, Фейгін простував уперед досить швидко.
Він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацував у кишені ключі, коли з густого затінку дашка над під'їздом виринула якась постать і, перейшовши вулицю, нечутно наздогнала його.
— Фейгіне! — прошепотів чийсь голос над самим його вухом.
— Га? — крутнувся на підборах єврей. — Це…
— Він самий, — перебив його незнайомець. — Я тут стовбичу вже цілих дві години. Де вас чорти носять?
— Ходив у ваших справах, дорогесенький, — відповів Фейгін, боязко поглядаючи на свого супутника і стишуючи ходу. — Цілий вечір — виключно у ваших справах.
— Ну, звісно! — криво посміхнувся незнайомець. — І що ж ви виходили?
— Нічого путнього, — відповів єврей.
— Але, сподіваюсь, і нічого поганого? — спитав незнайомець, раптом зупиняючись і злякано дивлячись на Фейгіна.
Старий похитав головою й розтулив був рота, щоб відповісти, але незнайомець спинив його і, показавши на будинок, до якого вони вже підходили, зауважив, що радше вислухав би його там, у теплі, бо, мовляв, зовсім задубів, стоячи на цьому клятому вітрі.
Фейгінові, видно, дуже не хотілося пускати до себе гостя в такий пізній час, і він навіть пробурмотів щось про згаслий камін, та після того, як його супутник наполегливіше повторив своє прохання, він відімкнув двері й попросив гостя тихенько замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.
— Тут темно, як у домовині, — мовив незнайомець, ступивши навмання кілька кроків уперед. — Не баріться.
— Зачиніть двері, — прошепотів Фейгін уже з другого кінця коридора.
І відразу двері з грюкотом зачинилися.
— Це не я, — мовив гість, намацуючи дорогу. — Це або вітер, або вони зачинились самі. Швидше несіть свічку, а то я собі голову розіб'ю в цій клятій норі!
Фейгін навшпиньки зійшов униз, незабаром повернувся із свічкою в руці й повідомив, що Тобі Крекіт спить унизу в задній кімнаті, а хлопці — в передній, а тоді знаком запросив гостя йти за собою і рушив сходами нагору.
— Осьдечки можна й побалакати, мій дорогесенький, — мовив єврей, відчиняючи двері кімнати на другому поверсі. — Ми тут ніколи не світимо, бо у віконницях є щілини, то, щоб сусіди не помітили світла, я залишу свічку на сходах. Отак!
Він поставив свічку на горішню сходинку, якраз навпроти дверей, і завів гостя до кімнати, умеблювання якої складалося лише з поламаного крісла й старої обдертої канапи, що стояла коло дверей. Незнайомець втомлено опустився на неї, а Фейгін пересунув крісло й сів навпроти. В кімнаті було не зовсім темно, бо двері були прочинені і свічка зі сходів кидала на протилежну стіну тьмяне світло.
Якийсь час вони розмовляли пошепки. Хоч розібрати можна було лише окремі розрізнені слова, випадковий слухач легко зрозумів би, що Фейгін захищається, а незнайомець у чомусь його звинувачує, і то дуже гнівно. Так вони перешіптувалися з чверть години чи й більше, а потім Монкс (саме так кілька разів називав його Фейгін) мовив, трохи підвищивши голос:
— А я вам знову кажу: в усьому винні ви самі. Вам слід було тримати його при собі, разом з іншими, й робити з нього звичайнісінького шмаркатого кишенькового злодюжку.
— Чи ви чули таке! — вигукнув єврей, знизуючи плечима.
— Ви що ж, хочете сказати, що не домоглися б цього, якби схотіли? — сердито запитав Монкс. — 3 десятками інших хлопців у вас виходило, а з ним не вийшло б? Якби вам стало терпіння, то, може, вже за рік його б засудили й вислали подалі від Англії, та ще й довічно.
— А кому була б із цього користь? — смиренно спитав Фейгін.
— Мені, — відповів Монкс.
— Але не мені, — ще смиренніше мовив єврей. — А я ж маю думати й про свою користь. Коли справу роблять двоє, то слід усе ж таки враховувати інтереси обох, хіба ви не вгодні, друже мій?
— Ну, далі? — нетерпляче сказав Монкс.
— Я переконався, що навчити його нашого ремесла дуже важко, — провадив Фейгін. — Він зовсім не схожий на інших хлопців, які опинялись у його становищі.
— Це точно, хай йому біс! — пробурчав Монкс. — Інакше він давно вже чистив би кишені.
— Я не мав за що вхопитися, щоб його присилувати, — вів далі Фейгін, сторожко стежачи за виразом обличчя свого співрозмовника. — За ним не було ніяких гріхів, я нічим не міг його залякати, а в нашому ділі як спочатку не залякаєш, то нічого не доможешся. Що ж я мав робити? Ще раз вирядити його з Пройдою і Чарлі? Але з мене й першого разу було задосить, мій любий. Я тоді такого страху натерпівся за нас усіх!
— Я до того непричетний, — зауважив Монкс.
— Авжеж, авжеж, мій дорогесенький! — квапливо погодився єврей. — Та я тепер уже й не шкодую! якби не та пригода, хлопчина, може, й не навернувся б вам на очі і ви б не довідалися, що він саме той, кого ви розшукуєте. Отож я викрав його для вас за допомогою тієї дівки, і тут їй раптом забандюрилось узяти його під свій захист!
— Та задушіть ви її! — злісно вигукнув Монкс.
— Ну, зараз ми не можемо дозволити собі цього, мій дорогесенький, — посміхнувся старий. — До того ж мокре діло — це не наш фах, інакше я б залюбки зробив це хоч завтра. Але я знаю цих дівок, Монксе. Тільки-но
