Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Я дещо перевіряв про Оріґена з Александрії. Оріґен вважав, що Біблія не може бути збіркою звичайних історій. Чи справді Адам і Єва ховалися під деревом, коли Господь Бог «ходив собі садом під час денної прохолоди»[158]? Чи справді ангели підіймалися і спускалися сходами? Чи приводив Сатана Ісуса на вершину високої гори і спокушав його? Очевидно, ці розповіді мають глибше значення. Як розуміти, що Господь Бог «ходив собі»? Чи Господь має ноги? Це те, про що почали задумуватися мислителі і…
— Досить, цього досить. А як щодо цієї книжки — «Тріумф терапевта»[159]?
Я був не проти такої перевірки, маючи на те власні причини. Я справді багато читав. Але чи знав я прочитане? Подивимось. Я заплющив очі, відповідаючи:
— У ній ідеться про те, що психотерапевти можуть стати новими духовними провідниками людства. Криза. Ґете боявся, що сучасний світ може перетворитися на лікарню. Кожен його житель нездоровий. Те ж саме питання підіймає Жуль Ромен[160] у комедії «Кнок, або Торжество медицини». Чи іпохондрія — це породження медицини? За словами автора, коли культурі не вдається впоратися з відчуттям порожнечі та нападами паніки, до яких схильна людина (він і справді вживає слово «схильна»), то на перед виступають інші чинники, щоб зцілити нас за допомогою терапії й гасел, зліпити нас докупи — клеєм чи слиною. Як каже критик мистецтва Ґумбейн, бідолах повертають до життя на канапі психоаналітика. Таке бачення навіть песимістичніше, ніж у героя Достоєвського, Великого інквізитора, який сказав: людство — слабке, потребує хліба, не може винести свободи, але жадає чуда, таємниці та авторитету. Природна схильність відчувати порожнечу і панікувати — гірша. Значно гірша. Насправді це означає, що ми, люди, божевільні. Остання інституція, здатна контролювати таке божевілля (відповідно до цього погляду), — Церква…
Він знову мене спинив.
— Поллі, тепер ти розумієш, про що я? А це що таке — «Між смертю і переродженням»?
— Штайнер? Захоплива книжка про мандрівку душі крізь браму смерті. Відрізняється від платонівського міфу…
— Стій! Вгамуйся, — урвав мене Кантабіле і звернувся до Поллі: — Досить поставити йому запитання, і він заводиться. Як ставишся до того, щоб ми розіграли таку сценку в нічному клубі? Могли б запросити його до «Пана Келлі»[161].
Поллі, ковзнувши по ньому поглядом, поглянула на мене своїми широко розплющеними очима і сказала:
— Він на таке не піде.
— Це залежить від того, як його сьогодні трахатимуть у суді. Чарлі, я маю ще одну ідею, як тобі допомогти. Ми могли б записати на магнітофон, як ти читаєш деякі зі своїх есеїв чи статей, і позичати касети коледжам й університетам. Ти мав би з цього досить пристойний прибуток. Щось таке, як про Боббі Кеннеді, що я читав у «Есквайрі», коли сидів у Левенворті[162]. Або ж «Пам’яті Гаррі Гудіні». Але не «Видатні зануди сучасності». Цього я взагалі не міг читати.
— Не лізь поперед батька в пекло.
Я прекрасно знав: якщо в діловому Чикаґо люди хочуть залучити тебе до прибуткових схем, — це непомильний знак прихильності. Проте я не міг ухопитися за Кантабіле у своєму теперішньому настрої або ж зосередитися на ньому та вивченні його думок, що розбігалися навсібіч. Він був дуже збуджений, один із пацієнтів у цій лічниці Ґете. Можливо, я й сам був не в такій уже чудовій формі. Подумав, що вчора Кантабіле завів мене на верхотуру не для того, щоб спокусити, а щоб пустити за вітром мої п’ятдесятидоларові банкноти. Чи не силкується він вигадати щось нове — я маю на увазі, що він далі збирається вчинити після такого? Проте він, схоже, відчував, що вчорашні події поєднали нас майже містичним зв’язком. Для цього є грецькі слова — philia, agape тощо (я чув, як відомий теолог Тілліх[163] тлумачив їхні різні значення, тому тепер постійно їх плутав). Хочу сказати, що philia у цей конкретний момент розвитку людства виявляла себе в американських рекламних ідеях та комерційних угодах. До того ж по краях я додавав до неї власний особливий візерунок. Я надто глибоко обмірковував мотиви людської поведінки.
Я поглянув на годинник. До зустрічі з Ренатою залишалося сорок хвилин. Вона приїде напахчена, яскраво нафарбована і навіть велична в одному зі своїх крислатих м’яких капелюхів. Мені не хотілося, щоб Кантабіле з нею зустрівся. Зрештою, я не вбачав нічого доброго і в тому, що вона познайомиться з Кантабіле. Коли її цікавив якийсь чоловік, вона дуже повільно відводила від нього погляд. У цьому не було нічого такого. Просто її так виховали. Її мама, Сеньйора, навчила її користуватися своїми чарами. Хоча, гадаю, той, хто народився з такими прекрасними очима, виробляє власну методу. У Ренатиному способі жіночого спілкування важливу роль відіграє шанобливість та пристрасність. Але найважливіше, що Кантабіле побачив би підстаркуватого чоловіка з молодою ціпочкою і спробував би, як то кажуть, зіграти на цьому.
Однак хочу, щоб було ясно: я говорю, як людина, яка нещодавно отримала чи пережила досвід зустрічі зі світлом. Я не про звичайне світло. Мені йдеться про щось на кшталт світла-у-бутті, речі, що її важко окреслити, особливо в такій розповіді, як ця, де на передньому плані так багато набридливих, помилкових, нікчемних та оманливих об’єктів, учинків та явищ. І це світло, хоч би як його описувати, тепер стало частиною мене, наче подих самого життя. Спочування світла було коротке, але тривало досить довго, щоб переконати і викликати цілком безрозсудну радість. Ба більше, все, що було в мені істеричного, абсурдного, хибного й несправедливого, все те божевілля, що я в ньому часто брав добровільну й активну участь, моє горювання — все це тепер знайшло свою протилежність. Я кажу «тепер», хоча вже давно знав, що таке світло. От тільки я, здається, забув, що у перші десять років свого життя я відчував це світло і навіть умів його вдихати. Але цей ранній талант чи дар, чи натхнення, що я проміняв на зрілість або ж реалізм (практичність, самозбереження, боротьбу за виживання) тепер поволі повертався. Мабуть, марність звичайного самозбереження
