Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Він був не надто люб’язний, сказавши вам таке, — зауважила Поллі.
* * *
Рената була пунктуальна. Вона не глушила двигуна свого старенького жовтого «понтіака», щоб одразу ж від’їхати. Я потиснув їй руку і сказав Канбіле: «Побачимося». Ренаті я їх не представив. Вони намагалися її роздивитися, та я сів у машину, захряснув дверцята й мовив:
— Їдьмо!
Рената рушила. Верх її капелюха торкався до стелі салону. Він був з аметистового фетру, за модою сімнадцятого століття, такий, як можна побачити на портретах Франса Галса. Її довге волосся спадало на плечі. Мені більше подобалося, коли вона збирала його у пучок, відкриваючи шию.
— Хто твої приятелі і чому такий поспіх?
— Це був Кантабіле, який розгатив мою машину.
— Він? Шкода, що я не знала. А це була його дружина?
— Ні, його дружини нема в місті.
— Я бачила, як ви йшли через вестибюль. Вона — нічогенька штучка. А він приємний з вигляду.
— Страшенно хотів з тобою познайомитися — намагався роздивитися тебе крізь вікно.
— Але чого тобі так цим перейматися?
— Щойно він запропонував прибрати Деніз із мого шляху.
— Що?! — розсміявшись, вигукнула Рената.
— Найняти кілера. «Мокрушника». Тепер усі знають ці жаргонні словечка.
— Він, мабуть, просто вимахувався.
— Я теж так думаю. Хоча, з іншого боку, мій «280-SL» — у майстерні.
— Не сказала би, що Деніз цього не заслужила, — зауважила Рената.
— Вона — оскаженіла фурія, це правда, і я завжди сміявся, читаючи, як старий Карамазов, почувши про смерть своєї дружини, вибіг на вулицю з криками: «Псиця сконала!»[170]. Але Деніз, — вів далі Сітрин-лектор, — це комічний, а не трагічний персонаж. До того ж вона не мусить помирати, щоб потішити мене. Найважливіші — дівчатка. Їм потрібна мати. Хай там як, дивно чути, коли люди кажуть: «вбивати», «вбивство», «помирати», «смерть», адже вони не мають щонайменшого уявлення, про що говорять. На десять тисяч не знайдеться жодної людини, котра би розуміла сутність смерті.
— Як ти гадаєш, що буде сьогодні в суді?
— Ох, те, що завжди. Вони тлумитимуть мене, як ми колись казали у школі. Я відстоюватиму людську гідність, а вони влаштують мені пекло.
— А тобі конче грати роль порядного? Тобі від них нікуди подітися, і тому вони розважаються, як можуть. Якби ти знайшов спосіб розмазати їх по стінці, було б чудово… А ось і моя клієнтка на розі. Правда ж, у неї будова, як у викидайла в підозрілому нічному клубі? Ти не мусиш брати участі в розмові, досить того, що вона зануджує й заморочує мене. Ти просто вимкнись і медитуй. Якщо вона сьогодні не підбере тканини для своєї оббивки, я переріжу їй горлянку.
Здоровенна й напахчена, у чорно-білих шовках із великими горошинами на грудях (які я міг уявити і таки уявив), Фанні Сандерленд сіла в машину. Я перемістився на заднє сидіння, попередивши її про дірку в підлозі, прикриту квадратиком жерсті. Важкі взірці, що їх возив Ренатин колишній чоловік, торговець, продірявили метал її «понтіака».
— На жаль, наш «мерседес» у ремонті, — сказала Рената.
Для ментальних вправ, що я до них недавно взявся і благотворний уплив яких уже відчув на собі, стійкість, рівновага та спокій — необхідні передумови. «Спокій, спокій», — промовив я подумки. Так само, як на корті повторював: «Танцюй, танцюй, танцюй!». І це завжди давало якийсь результат. Завдяки волі душа рятується від розгубленості й порожніх мрій. Та коли Рената запропонувала мені вимкнутися й медитувати, в її тоні відчувалася нотка злостивості. Вона намагалась шпигонути мене, натякаючи на Доріс, доньку доктора Шельдта, антропософа, який мене консультував. Рената страшенно ревнувала до Доріс. «Ця маленька шелихвістка! — кричала Рената. — Я знаю, що їй не терпілося стрибнути до тебе в ліжко». Але в цьому була провина самої Ренати, вона це влаштувала. Вона зі своєю мамою, Сеньйорою, вирішили, що мене треба провчити. І захряснули двері у мене перед носом. Якось, отримавши запрошення на вечерю, я прийшов до Ренати, але мене не впустили. З нею був хтось інший. Кілька місяців я мав таку депресію, що не міг бути сам. Переїхав до Джорджа Свібела і спав на його канапі. Ночами я раптом зривався, заходячись плачем, і часом будив Джорджа, який приходив і вмикав лампу. З-під пожмаканої піжами визирали його могутні ноги. Одного разу він стримано зауважив:
— Чоловік за п’ятдесят, який може розклеїтись і плакати через дівчину, — це чоловік, якого я поважаю.
Я відказав на те:
— О лишенько! Про що ти! Я ідіот. Ганебно так поводитися.
Рената зійшлася з чоловіком на ім’я Флонзелі…
Але я випереджаю сам себе. Я сидів між двома напахченими щебетухами. Ми звернули на Сорок Сьому вулицю, межу між багатим Кенвудом і бідним Оуквудом, проїжджаючи повз зачинений шинок, що втратив ліцензію, бо якийсь чолов’яга отримав двадцять колотих ран через якихось вісім доларів. Це зробили ті, кого Кантабіле називає «оскаженілими бичарами». Де тепер їхня жертва? На цвинтарі. Ким був цей хлопець? Ніхто не міг сказати. І тепер інші, які випадково звернули увагу на цей заклад, проїжджаючи мимо, як і раніше розмірковували про своє «я», про минуле та майбутнє цього «я». Якщо у цьому не було нічого, крім сміховинного честолюбства, крім ілюзії, що долю вдалося обдурити й уникнути реальності смерті, то, може, воно й не вартувало зусиль. Але це покаже час.
Джордж Свібел, цей шанувальник життєвої сили, вважав, що це чудово, коли літній чоловік і досі веде активне еротичне й бурхливе емоційне життя. Я не погоджувався. Проте, коли Рената подзвонила мені та, плачучи в слухавку, сказала, що її ніколи не цікавив той Флонзелі й вона хоче, щоб я повернувся, я вигукнув: «О, слава Богу, слава Богу!» — і мерщій побіг до неї. На цьому обірвався мій зв’язок із Доріс Шельдт, якою я дуже захоплювався. Але самого захоплення замало. Я поціновувач німф і людина шалених пристрастей, що їх, можливо, пробуджували не лише німфи. Принаймні така жінка, як Рената, вміла їх розпалити. Інші жінки критично ставилися до неї. Дехто казав, що вона вульгарна. Може, й так,
