Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Погано, що в тебе такий спокійний вигляд. Я ж знаю, що ти розриваєшся й умираєш від хвилювання.
Вона послала мене до лікаря на прізвище Елленбоґен, який і сам був знаменитістю, виступав у багатьох телешоу і писав книжки про секс, що мали на меті позбавити читачів від комплексів. В Елленбоґена було худе, наче висушене, обличчя з розвинутими м’язами навколо рота, по-індіанському вилицювате, і з зубами, як у коня, що несамовито ірже, з картини Пікассо «Ґерніка». Він приголомшував клієнта, — щоб його вивільнити. Раціональність насолоди була його ідеологічною зброєю. Був безжальний, по нью-йоркському безжальний, але він усміхався й пояснював що до чого так само з нью-йоркською виразністю. Відведений нам час — недовгий, тож ми мусимо компенсувати минущість людського життя часто повторюваними й насиченими сексуальними втіхами. Він ніколи не сердився, не ображався, не визнавав гніву та агресії, мук сумління тощо. Все це шкодило зляганню. Підставками для книжок йому слугували бронзові фігурки закоханих пар. У його кабінеті з темними панелями й глибокими шкіряними фотелями було важке повітря. Під час сеансів він лежав, витягнувшись на повен зріст і поклавши ноги у самих шкарпетках на пуфик. Його довга долоня занурювалася під пасок. Може, він себе пестив? Геть розслаблений, випускав багато газів, що розходилися й насичували сперте повітря. Хай там як, а його рослинам це йшло на користь.
Він говорив мені таке:
— Ти — зациклений на провині тип. Депресивний. Мурашка, що прагне стати коником-стрибунцем. Не можеш витримати успіху. Поглинутий меланхолією, яку, я б сказав, переривають напади веселощів. Жінки, певно, бігають за тобою. Хотів би я мати твої можливості. Актриси. Що ж, дай їм шанс подарувати тобі задоволення, бо це те, чого вони справді хочуть. Для них сам статевий акт геть не такий важливий, як нагода вилити свою ніжність.
Певно, щоб підсилити мою впевненість у собі, він розповідав про дивовижний досвід. Якась жінка з далекого Півдня побачила його по телевізору й, не гаючи часу, подалася на північ, щоб віддатися. Отримавши бажане, вона сказала, задоволено зітхнувши: «Коли побачила тебе по ящику, я знала, що ти будеш чудовий. Ти і справді чудовий».
Коли Елленбоґен почув про звички Деммі Вонґел, то не став на її бік. Він різко прицмокнув і сказав:
— Кепські, кепські справи. Бідолашне дитя. Присягаюся, вона підштовхує тебе до одруження. Незрілий розвиток. Гарненька дівчинка. І важила три сотні фунтів у тринадцять років. Одна з тих захланних штучок. Владна. Вона тебе проковтне.
Деммі не знала, що послала мене до ворога. Вона щодня повторювала: «Чарлі, ми мусимо побратися», — і планувала бучне весілля з вінчанням у церкві. У Нью-Йорку фундаменталістка Деммі перейшла до єпископальної церкви. Вона говорила мені про весільну сукню з фатою, кали, церемоніймейстерів, фотографів, тиснені запрошення, фраки. За дружбу й дружку вона хотіла Літтлвудів. Я ніколи не розповідав їй про забаву в ескімоському стилі, таку собі приватну вечірку, що пропонував мені Літтлвуд у Принстоні, кажучи: «Ми можемо добряче гульнути, Чарлі». Якби я про це розповів, Деммі радше була б зла на Літтлвуда, ніж приголомшена. На той час вона вже звикла до Нью-Йорка. Дивовижне збереження добра було провідним мотивом її життя. Небезпечне плавання у життєвому морі, чудовиська, яких приваблював її безмежний жіночий магнетизм, заклинання, чари, молитви, божественний захист, що його можна заслужити внутрішньою силою і чистотою серця, — ось як вона дивилася на світ. Пекельний вогонь обпікав їй стопи, коли вона переступала пороги, але вона таки минала їх безпечно. З аптеки рідного міста їй досі надсилали поштою пачки з пігулками. Хлопчик-посильний із Сьомої авеню дедалі частіше приносив пляшки «Джонні Вокер» із чорною етикеткою. Деммі пила лише найкраще. Зрештою, вона багата спадкоємиця. Маунт-Коптик належав її батькові. Вона була фундаменталістською принцесою, яка любила випити. Після кількох келихів віскі ставала величніша, поважніша, її очі розливалися великими озерами блакиті, її любов міцнішала. Вона хрипіла у стилі Луїса Армстронґа: «Ти мій мужчина». Потім казала серйозно: «Я кохаю тебе всім серцем. Хай жоден інший чоловік навіть не наважиться до мене доторкнутися». Коли стискала долоню, її кулак був напрочуд великий.
Проте спроби доторкнутися таки були, і то нерідко. Дантист, пломбуючи зуб, узяв її руку і поклав на те, що вона сприйняла за бильце крісла. Але Деммі помилилася. Це був його збуджений прутень. А терапевт одного разу завершив огляд, пристрасно цілуючи її всюди, куди лише міг сягнути.
— Деммі, не можу сказати, що я обвинувачую цього чоловіка в тому, що він тобою захопився. У тебе задок, наче біла валентинка.
— Він відразу дістав від мене по шиї, — сказала вона.
А якогось спекотного дня, коли у кабінеті психіатра вийшов із ладу кондиціонер, він запропонував:
— Панно Вонґел, чом би вам не скинути своєї сукні?
Мільйонер, у якого вона гостювала на Лонґ-Айленді, шепотів у вентиляційний отвір між їхніми ванними кімнатами:
— Ти мені потрібна. Віддайся мені…
Задихаючись від пристрасті, благав здушеним голосом:
— Віддайся мені. Я помираю. Врятуй, врятуй… врятуй мене!
І це був кремезний, міцний, веселий чоловік, який мав власний літак і сам ним керував.
Думки про секс викривляли розум людей, які дали обітницю, які були по суті священнослужителями. Чи віриться вам, що людство у цьому жахливому столітті приречене на одержимість, злодіяння та нещастя? Деммі — своєю невинністю, красою і доброчесністю — притягувала з довколишнього світу безліч доказів на підтвердження цього. Їй відкривався химерний демонізм. Але вона не дозволяла себе залякати. Звірялася мені, що була безстрашна в стосунках із протилежною статтю. «А мене намагалися всіляко ошукати», — казала Деммі. І я їй вірив.
Доктор Елленбоґен сказав, що одружуватися з нею — великий ризик. Його не розважали мої кумедні історії про мамуню й татуня Вонґелів. Якось Вонґели поїхали автобусом у паломницький тур на Святу Землю. Огрядна мамуня Вонґел узяла з собою слоїчки з приготованим власноруч арахісовим маслом, а татуньо — бляшанки з консервованими персиками з кісточками. Мамуня протиснулася до гробниці Лазаря, але вибратися звідти не могла. Довелося кликати арабів, щоб її визволили. Проте, попри застереження Елленбоґена, я захоплювався дивацтвами Деммі та її сімейки. Коли вона лежала, страждаючи, її глибокі очі наповнювалися слізьми й вона судомно затискала середній палець лівої долоні сусідніми пальцями. Її несамовито притягували ліжка хворих, лікарні, рак на останніх стадіях та похорони. Та доброта
