Син - Філіп Майєр
Минула лише година — і дівчатка, уже страшенно потомлені, розвернули коней. Джинні, пришпоривши свого скакуна, прослизнула у вузьку щілину між конями Топсі й Бутсі, сподіваючись їх налякати. А тоді обігнала Коркі, і швидко-швидко помчала далі. Вона відчувала, що кінь радіє можливості як слід побігати, тож, прискакавши до загону, тобто до арени, прогнала його по колу — іще півмилі галопу. Хороший то був кінь, і Джинні стало його безмірно шкода. Адже йому все життя доведеться простояти в стайні, лишень коли-не-коли вибираючись звідти, щоб кілька миль прокатати ступóю цих порцелянових ляльок, які вдягаються для прогулянки верхи довше, ніж власне їздять. Як же не пощастило цьому бідоласі й таким, як він!
Коли Джинні, утихомиривши коня, під’їхала до інших дівчаток, їхніх скакунів уже забрали до стайні конюх та його діти.
— Вона в сідлі схожа на ковбоя, правда ж? — мовила Бутсі.
— А тобі не заважало те, що сідло було без луки? — озвалася котрась із дівчаток.
— Не заважало, бо лука сідла не для того, щоб за неї триматися, — відповіла Джинні.
Дівчинка відчувала, що всі дивляться на неї так, ніби вона верзе казна-що. Та вона знала, що каже, тож не зважала на це. Після прогулянки всім цим випещеним панянкам стало зрозуміло, що Джинні — значно кращий вершник, ніж будь-яка з них, ба навіть Коркі. Але жодна цього не визнала. І всі вони, найпевніше, думають зараз над тим, як обернути це проти неї. Зрозумівши це, Джинні відчула величезне бажання знову сісти на того прудкого скакуна та й гайнути додому, до Техасу (полковник-бо в її віці й не таке робив). А її батько заплатив би за коня.
— А нащо тоді лука, якщо за неї не триматися? — не вгавала Бутсі.
— Щоб прив’язувати до неї лассо чи ще якусь потрібну річ.
— А мені здається, тобі було незручно без луки. Наче ти звикла до того, щоб за неї триматися.
— Хай там як — я вмію їздити верхи краще за будь-кого з вас, — відчуваючи, як її обличчя поволі червоніє, вимовила Джинні. — Ну, крім хіба що Коркі.
— Усе одно, — торочила своє Бутсі, — ти мала якийсь дивний вигляд у сідлі.
— Удома ми з братами робили багато таких речей, порівняно з якими ця прогулянка з перешкодами — розваги для діточок у підгузках.
— І що ж ви робили? Перестрибували через вищі перешкоди?
— Ми заарканювали биків, які, якщо бодай на секунду відволічешся, — неодмінно підчеплять тебе на роги.
— То ти хочеш сказати, що нас усіх там понастромлювали б собі на роги дикі бики? — озвалася Топсі.
— Якщо до того ми не повмирали б від нудьги, — устряла Бутсі.
— Я піду до себе, — сказала Коркі, яка мала досить утомлений вигляд. — Обід уже скоро буде готовий.
Тієї ночі Джинні ніяк не могла заснути, тож вирішила піти до кухні та випити трохи молока, щоб заспокоїтися. Проблукавши досить довго нескінченними темними коридорами, вона добралася нарешті до холодильника. Аж тут почулися чиїсь кроки.
— Що це ти тут робиш? — здивувалася покоївка.
— Ой, вибачте, — промимрила дівчинка.
— Ти не мусила спускатися аж сюди, любонько, — уже м’якшим тоном пояснила жінка. — Я принесла б молоко до твоєї кімнати, якби ти тільки попросила.
Випивши свою склянку молока, Джинні вирішила піти подихати свіжим повітрям. Надворі було темно, проте в стайні чогось горіло світло. І дівчинка стала спускатися з пагорба, сама не знаючи, що їй треба в тій стайні. Трава була вся вкрита росою, а в повітрі відчувалася висока вологість (тут, у Ґрінфілді, мабуть, завжди так). Як чудово було б зараз відшукати отого хорошого, слухняного коня, та й гайнути на ньому світ за очі й ніколи-ніколи сюди не повертатися! Підійшовши ближче, Джинні побачила, що вікно світиться в горішньому приміщенні — там, де, як вона гадала, міститься сіновал. За тоненькою шторкою хтось ходив туди-сюди. Почулася тиха музика. Дівчинка, вдихаючи знайомі запахи, підійшла ще ближче. Людина знову пройшла повз шторку, і Джинні збагнула, що це конюх. Отже, він зі своєю родиною живе тут — просто над кіньми! Ось чоловік сів у крісло. Мабуть, заплющив очі, слухаючи радіо. Дівчинка не йняла віри своїм очам: у них на ранчо навіть найбідніші робітники жили в окремих будиночках. І хоча це й були жалюгідні халупи, але ж… вакуерос не жили разом із тваринами, як цей бідолаха-конюх.
Відчувши раптом страшенну втому, Джинні почовгала холодною росяною травою назад до будинку. Що ж буде далі, якщо у вересні вже так холодно? Дівчинка намагалася подумки заспокоїти себе: мовляв, усе поступово владнається. Вона згадала полковника, який був приблизно її віку, коли його захопили в полон індіанці. Він же якось пережив це — отже, і їй треба зібрати всі свої сили й пережити навчання в цьому ідіотському пансіоні. Потім, щоправда, вона подумала про те, що тоді часи були зовсім інші, а тому й люди були іншими, і порівнювати себе з прадідом, мабуть, не варто.
Зайшовши до будинку, Джинні раптом почула якийсь нерозбірливий шум. Помітила, що в кінці коридору горить світло, і попрямувала туди. То була велика кімната з безліччю книжок — мабуть, бібліотека чи кабінет. У великому шкіряному кріслі дівчинка побачила чоловіка з люлькою в зубах. І вирішила підійти ближче, щоб він помітив її.
— Можна? — нерішуче вимовила Джинні, коли чоловік підвів на неї погляд.
Це був батько Коркі, який при слабкому світлі настільної лампи видавався молодим хлопцем. Найпевніше, цей чоловік був іще зовсім юним, коли народилася Коркі; на відміну від неї, він був зовні дуже привабливим. Коли господар будинку зняв окуляри, дівчинка побачила, що його очі… заплакані.
— То ви і є та дівчина з Техасу? — неквапно витерши сльози, мовив він.
Джинні ствердно кивнула.
— Як вам мій маєток?
— Тут так багато зелені. Я ніколи не бачила стільки трави одразу, — промимрила вона, страшенно боячись бовкнути щось не те.
— Так-так, газони тут гарні, дякую. Знаєте, а мій прадід пробув якийсь час у Техасі — ще до того, як ця земля стала американською. Власне, він брав безпосередню участь у процесі приєднання Техасу до Сполучених Штатів. Але коли почалася громадянська війна, він змушений був повернутися сюди. Я завжди хотів побачити Техас на власні очі.
— Це
