Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні

Син - Філіп Майєр

Читаємо онлайн Син - Філіп Майєр
наступну (і найважчу) частину роботи жінкам, які нарізали м’ясо на вузькі довгі шматки; зазвичай кожен такий шматок був у три чи чотири фути завдовжки. А тоді загортали їх у вичищену шкуру бізона та відвозили до селища, де й розвішували сушитися. Висушене м’ясо потім складали до оййоте — мішків із сиром’ятної шкіри, які зшивали, використовуючи замість ниток жили тварин. І воно могло зберігатися в цих мішках скільки завгодно.

Язики й горби бізонів підсмажували на розжарених вуглинах; туди ж кидали й кістки, щоб вони тріснули. Кістковим мозком, що витікав із них, змащували, наче соусом, смажене м’ясо; соус цей іноді підсолоджували диким медом. А ще кістковим мозком послуговувалися під час приготування десерту: додавали його до розтовчених мескітових бобів.

Лопатки тварин використовували як мотики чи лопати, а з маленьких тоненьких кісток робили голки, шила, ножі, вістря для стріл та шкребки. Копита варили, бо з них виходив непоганий клей для виготовлення сідел та луків, а також для багатьох інших господарчих потреб. Кожен воїн завжди носив із собою трохи цього клею — на випадок, якщо лук чи ще якась потрібна річ зламається під час походу. А в рогах бізонів зберігали палички для розпалювання багаття та, звичайно ж, порох.

Сухі екскременти бізонів використовували замість дров і ще для того, щоб законопачувати колиски, хоча їх зазвичай конопатили рогозом, якщо він був напохваті.

Із жил бізонів (найдовші — а отже, найкращі — жили тягнуться вздовж хребта, а також під лопатками, уздовж горба та в череві) робили нитки й тятиву для луків. Мотузки й аркани плели з довгих жмутків шерсті, що ростуть на голові бізона. З товстих шийних зв'язок виготовляли люльки, а центральну кістку горба використовували для вирівнювання стріл; хоча багато хто з індіанців застосовував для цього власні зуби.

Із хвостової шкури бізонів робили піхви для великих ножів, а хвостові кістки слугували ручками для цих ножів та штиками. Із трахеї виготовляли мішечки для зберігання клею чи фарби (жовту фарбу, до речі, добували з жовчного міхура бізона). А висушене вим'я використовували для виготовлення легких та міцних мисок; вони, на відміну від важкого та крихкого глиняного посуду, вельми зручні в походах. З убитих вагітних самиць виймали плід і варили його. Це надзвичайно ніжне м'ясо споживали маленькі діти, які ще не мали зубів, а також люди похилого віку, які вже їх не мали. З передсердь бізонів робили мішки. А серця цих тварин команчі ніколи не чіпали: залишали їх як жертву Творцю, щоб той, упевнившись, що це плем'я зовсім не жадібне, навіки дарував йому вдале полювання на бізонів.

Розділ 17

Джинні Мак-Каллоу

Полковник помер тисяча дев’ятсот тридцять шостого року, а наступного року Джонас поїхав навчатися до Принстона. Додому він повертався лише двічі, й обидва рази в будинку лунали нескінченні крики — це він сварився з батьком. І після його від’їзду — назавжди — Чарлз Мак-Каллоу заборонив своїм дітям навіть вимовляти вголос ім’я старшого брата. А бабуся, як уже згадувалося, поїхала до Далласа — там у неї, певно, були якісь родичі.

Батько та брати Джинні вечеряли або дуже пізно, або й узагалі брали їжу із собою на пасовисько. Тільки-но діти поверталися зі школи, Пол і Клінт хутко перевдягалися й сідлали коней, щоб приєднатися до батька на пасовиську, а дівчинка сідала за уроки. Щосуботи до неї приїжджав репетитор із Сан-Антоніо та навантажував додатковими завданнями. Це, звісно, була бабусина ідея, з якою батько охоче погодився, адже додаткові заняття не давали Джинні плутатися в нього під ногами на пасовиську. Та одного дня дівчинка зчинила бунт, відмовившись від найнудніших занять — латини. Репетитор лишень понурив свого довгого, вкритого крапельками поту носа, зачувши від неї: «Ні, не перекладала я вашу кляту латину. І не перекладатиму!».

Коли Джинні вечорами закінчувала робити уроки, на неї навалювалася, наче важелезна гора, самотність. І вона бігала мовчазним порожнім будинком, якомога голосніше тупаючи ногами, а набігавшись — човгала до тераси й вечеряла там, увімкнувши радіо на повну гучність. Там нічого цікавого ніколи не передавали — тільки нудні промови президента. Однак дівчинка отримувала певне задоволення, коли батько приходив додому та голосно лаяв «клятого Рузвельта», який чогось розкричався на весь будинок.

На той час Джинні вже розуміла, що й далі працювати на пасовиськах немає сенсу. Ні, не через те, що вона дівчина і їй ніколи не стати рівнею вакуерос (а вона так не вважала). Просто виснажлива та ще й дуже нудна праця в страшенну спеку чогось варта, коли бодай хтось хвалить тебе за це. А коли всі кажуть, що ти лишень плутаєшся в них під ногами, — то нехай йому грець. До того ж полковник протягом останніх тридцяти років (!) свого життя жодного разу не кинув лассо, бо не бачив більше жодного сенсу в розведенні худоби, яка завдавала йому лише збитків. Нафта — ось що заслуговує на увагу саме тепер. Так вважав Фінеас, двоюрідний дідусь Джинні: тепер-бо він приїжджав до них у гості не сам, а з геологом, який усе розповідав і розповідав щось про сланці, пісок та електропостачання. І дівчинка, присівши трохи віддалік, теж слухала ці натхненні промови. Геолог не заперечував: він, певно, належав до тих людей, яким конче потрібна аудиторія. А скільки років людині, яка його уважно слухає, — неважливо. Нехай і тринадцять. Головне — щоб слухала. Щодо Фінеаса — він теж був задоволений тим, що Джинні зацікавилася нафтовим бумом. А як же інакше? Майже вся південна частина Техасу вночі освітлюється газом, що виходить на поверхню з нафтових свердловин: якщо їхати серед ночі такою територією — навіть фари вмикати не потрібно. Хто ж тут не зацікавиться?

Бабуся останнім часом зачастила до ранчо. Джинні вже відвикла від запаху її допотопних парфумів та дурнуватих м’ятних крапель. А тепер — знову нюхай усе це та ще й дивися в її пихате, завжди невдоволене чимось обличчя. І слухай шелест накрохмалених спідниць її старомодної чорної сукні; чому стара завжди носить жалобу — дівчинка не розуміла, і ніхто інший, окрім самої бабусі, цього не знав. А чого тільки варте було її безперервне бурчання! Діставалося всім: покоївкам, батькові, братам Джинні й навіть робітникам ранчо, котрим завжди доводилося ретельно прибиратися у своїх халупах, бо стару мегеру, бачте, не влаштовувала їхня «страшенно брудна» постільна білизна та й усе інше. А з онучки буркотуха знущалася з особливим цинізмом: наказувала приймати нескінченні

Відгуки про книгу Син - Філіп Майєр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: