Син - Філіп Майєр
Я хотів було сказати йому, що Зейна Ґрея, власне, і не читав, а от Вістера вважаю досить непоганим письменником. Але я промовчав, бо чудово знав, що мій брат зневажливо ставиться до всіх без винятку авторів вестернів.
— …ти ж добре знаєш, — продовжував тим часом свою натхненну промову Фінеас, — яким чином наш батько зібрав своє перше стадо. Або диких корів і биків ловив, кидаючи лассо, або ж платив якимось бродячим метисам по десять центів за кожну вкрадену худобину. Якщо він знаходив нічийне теля — зразу ж таврував його. Якщо йому траплялася на очі ділянка відповідної землі — він огороджував її. І кожен, хто ставав у нього на шляху, не встигав і пошкодувати про це. Якщо ж хтось і наважувався красти в нього худобу — він перепливав річку та спалював дощенту оселі цих виродків, а вкрадених корів повертав до свого маєтку.
— Відтоді, я бачу, мало що змінилося.
— На жаль, змінилося-таки. Тепер не обійдешся без арифмометра, щоб лишень з’ясувати, чи достатньо худоби на акр землі ти маєш для сплати всіх рахунків, податків та іншого лайна. Розвели цю кляту бюрократію, що «з’їдає» всі прибутки від худоби, — і викручуйся, як можеш…
— Таке життя, Фінне, — урвав я його мову. — І краще вже приймати це таким, як воно є, і працювати. А скаржитися, склавши руки, на долю — у цьому я не бачу жодного сенсу. Як, до речі, і в тому, що батько викинув таку величезну купу грошей на ці безглузді нафтові свердловини, що навіть не розміщені на наших землях!
Я сподівався, що ці слова неабияк вразять мого брата. Проте він лише поблажливо всміхнувся, і мені знадобилася вся сила волі, щоб тільки залишитися сидіти поряд із ним.
— Скажи-но, Піте: коли в Північному Техасі знайшли нафту?
Як же вони полюбляють розмовляти зі мною, наче з малою дитиною! І я завжди почуваюся при цьому дурником, який заперечує очевидні для всіх нормальних людей речі.
— Дванадцять років тому, — заговорив брат, не дочекавшись моєї відповіді. — І тепер половина всієї нашої нафти видобувається саме там. А Спіндлтоп — найбільше нафтове родовище в історії людства, дідько забирай! — відкрили всього-на-всього двома роками раніше. І до цього відкриття Рокфеллери, Меллони, П’юзи… словом, усі ці сучі вилупки зі Сходу… примудрилися збагатитися на сотні мільйонів доларів у Пенсильванії! Та там же на весь штат — два відра нафти! Господи, Піте, ти пам’ятаєш, у якому році було винайдено бурову установку Г’юза? Тисяча дев’ятсот восьмого! І до цього свердловини в землі робили якимись допотопними штукенціями, що не дуже-то й відрізнялися від давньоримських… Ти мене слухаєш?
Я промовчав — хоча міг би сказати йому про те, що спало мені на думку тієї миті. Бо тут, коло могили Ґарсія, я згадав про інше відкриття, яке теж зробили тисяча дев’ятсот восьмого року: залишки схожого на мавпу неандертальця, знайдені в печерах Ла-Шапель. П’ятдесят тисяч років тому його поховали в гробниці, поклавши в неї ще й кілька ножів із кременю та величенький шмат м’яса. Ось скільки ми, люди, уже сподіваємося на те, що після смерті потрапимо в якийсь інший світ! На людей ще до ладу не були схожі — а вже вірили, що душа не помирає разом із тілом.
— …так само шістдесят п’ятого року можна було розбагатіти на розведенні худоби, — без упину торочив своє Фінеас. — Якщо ми знайдемо нафту навіть на двох акрах нашої землі — уже повернемо всі витрати!
Я підвівся та мовчки попрямував до свого коня, і Фінеасові нічого не залишалося, крім як піти за мною. Ми повсідалися на коней і стали неквапно спускатися з пагорба, минаючи залишки селища, зруйновану церкву та старе кладовище (верхівка спаленої сторожової вежі залишалася найвищою точкою на колишній території Ґарсія). Мій брат на кілька кроків відстав від мене, та потім наздогнав, аби таки продовжити свої балачки.
— Знаєш — а я радий і завжди був радий, що ти живеш тут. Коли ти поїхав навчатися в університеті, я подумав було, що мені доведеться на все життя застрягти на цьому ранчо: більше ж нікому за всім тут наглядати. Та, на щастя, ти повернувся, і я дуже вдячний тобі за це. Адже я нізащо не довірив би таку важливу справу комусь, хто не належить до нашої родини. Оце й усе, що я хотів сказати: дякую тобі.
— Нема за що.
— Просто пам’ятай: ти тут не сам, бо я завжди піклуюся про наше ранчо не менше за тебе.
Я промовчав, подумавши про те, що Фінеас — так само, як і полковник, — будь-який комплімент каже так, ніби робить тобі бозна-яку честь.
— То що там із Пулом? — після тривалої паузи спитав я. — Чи не вилізуть нам боком усі його махінації?
— Несплата податків, — знизав плечима Фінеас.
— Та невже!
— Несплата податків, — так само спокійно повторив він. — Пулові, я гадаю, мало округу Вебб — він уже на посаду у Верховному Суді націлюється. Але ти вже нічого нікому не доведеш: Ґарсія не платили податків, і це записано в офіційних документах. А коли саме це було записано — усім начхати.
Про інші новини в нашій околиці:
18 жовтня. Біля Олміто шістдесят повстанців напали на потяг (п’ятеро вбитих).
21 жовтня. В Охо-де-Аґуа підрозділ нашої армії атакували сімдесят п’ять повстанців (троє вбитих, восьмеро поранених).
24 жовтня. Уже другий напад на залізничний міст на Тенді-Стейшн.
30 жовтня. Губернатор Ферґюсон оголосив, що в рейнджери більше нікого не приймуть. Чому? А тому що витрати на них надто великі (підвищувати податки — що ви, ні в якому разі!). Та це, може, і на краще, адже на місці одного вбитого повстанця немовби виростає з-під землі сотня інших. І всі вони люто ненавидять рейнджерів; армію ж сприймають, можна сказати, спокійно.
15 листопада 1915 року
Тепер, коли ми законно володіємо землею Ґарсія, на нас дивляться, мов на щедрих королів, — як і передбачав полковник. А як же інакше — страшенний скнара Педро нікого не наймав, а тут — будь ласка! Хоч половину міста приймемо на роботу: умієш розчищати землю від чагарників
