Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

А Ганка-вуркаганка подалася на війну — добивати буржуїв і боротися за торжество світового пролетаріату. Через рік вона з’явилася в селі з немовлям на руках. Кинула його Уляні та Ликері, що вже зовсім втрачала глузд, повідомила, що звати дівчинку Інтерною, і знову подалася змінювати світ. Повернулася якоюсь згаслою і ще злішою. Створювала комнезам, проводила колективізацію, розкуркулювала, була головою сільради… Коли Інтерна народила дівчинку, Ганка навіть не запитала, від кого. Сказала, щоб назвали Тракториною і поїхала в район на нараду.

Тракторина — це я. Потім я стала просто Риною, Ріною, Ріною Олександрівною (всі жінки в нашому роду чомусь Олександрівни). Уляни я не пам’ятаю. Баба Ликера лякала мене своїм дивним сміхом і бесідами самої з собою. Бабусі Ганни я боялася, як порушник міліціонера, і намагалася не потрапляти їй на очі. А мама… Вона ніколи навіть не обняла мене. Я думала — через те, що я каліка-недоріка. Та якось вона у злості вигукнула, щоб я згинула з її очей, бо нагадую їй те, що вона не може забути. А вже пізніше я дізналася, що ж із нею сталося. Її зґвалтували троє з банди, за якою колись ганялася Ганка…

Я вбирала, всотувала з оточуючих мене жінок неприкаяну самотність і ненависть, як губка вологу. Ненависть до цього дому, в якому ніколи не пахло чоловіком, до самих чоловіків, до всього світу… Моя ще не сформована душа не знала, що таке ласка, любов, співчуття. Зрештою, цього я не пізнала вже ніколи. Зате я вчилася, наче навіжена. Завжди була першою в науці. Це був єдиний для мене спосіб завоювати місце під сонцем, змусити людей якщо не поважати, то хоча б боятися мене. Отак і стала вчителькою історії, а потім директоркою школи. Думаєш, я не знала, що мене не люблять? Що навіть ти, моя єдина внучка, називала мене Ріо-де-Жабейро?.. Чи не ти ж і придумала це прізвисько? Але ж і я нікого не любила, платила тією ж монетою. Так що ми квити.

Мені вже перевалило за тридцять п’ять, як у село приїхав… Трудно сказати, ким він був: чи то археологом, чи фольклористом, чи мандрівним філософом. Такий собі Сковорода… Одне слово, волоцюга бездомний. Щось він там розкопував на старому городищі, записував у сільських бабусь старовинні пісні і легенди. Вони йому і про нас наплели… Сім мішків гречаної вовни і всі неповні. А він все приходив до мене консультуватися як до історика. Поговорити я вмію, ти ж знаєш. А от його залицяння мені були ні до чого. Мама скривилася, як від зубного болю, коли побачила його в нашому домі, де ніколи не ступала нога чоловіка. А баба Ганна одягла всі свої медалі і пройшла повз нього, як Кутузов перед полоненим солдатом з армії Наполеона.

Він засміявся: «У вас тут що, дім клонів?» Я перепитала, що означає «клон». Тоді ще мало хто знав це слово, крім фахівців. Це вже наприкінці двадцятого століття, після клонування овечки Доллі, воно ввійшло в лексикон. Він сказав: «Так називають організми, що з’являються не від парування двох статей, а внаслідок вегетативного розмноження. Таке враженння, що ти і твої мати з бабою з’явилися на світ, як картопляні паростки з пророслої бульби. Ви взагалі якось дивно живете. Ніби в коконах, що відгороджують вас від емоцій, від почуттів. І народжуєте, і народжуєтеся без любові».

Він дуже багато знав такого, без чого можна прожити. Зате і я знала: бездомному чоловікові потрібен дім. А я… Не знаю, чому, але була впевнена: він би все одно мене не полюбив. Коли я заявила, щоб більш не приходив, той мудрагель подивився на мене, як на інопланетянку, і сказав… Ні, це ж треба! Він сказав, що в його особі Бог послав мені спасіння. Чуєш, Ольго? Спасіння! І що головне навіть не те, чи любить він мене… Головне, щоб я полюбила — як не його, то будь-кого. Бо тільки любов може врятувати мене і моїх нащадків, якщо такі, звісно, колись будуть. У моїх генах, мовляв, за століття сконцентровано стільки ненависті, що я вже й не жінка, а біологічний акумулятор негативної енергії. А це дуже-дуже небезпечно. Колись цей акумулятор, заряджений кількома поколіннями і захований у мене всередині, може переробити ненависть у страшну зброю. Зазвичай такі мутації стаються у сьомому поколінні.

Я засміялася і вигнала того волоцюгу-філософа. Навіть проводжати його не вийшла. Я не вірила у спасіння через любов. Але у мене з’явилася Діна. Вона добре вчилася, стала інженером. Працювала у місті. Там народила тебе. Від кого — не знаю, жодне чоловіче ім’я ніколи не зірвалося з її вуст. Вона повернулася якась така, наче закам’яніла, — ні усмішки, ні сльози, ні поцілунку. Втім, обніматися і цілуватися у нашому домі не було заведено. Казали, що на неї так вплинула радіація. Може, то й справді була мутація. Але мутація якась особлива. Коли це сталося… Коли вона наклала на себе руки, я вирішила відправити тебе з цього дому. Ти сьоме покоління, Ольго. Ти — сьоме коло. А що, як той… той філософ-волоцюга казав правду?

Я пильно, дуже пильно придивлялася до тебе. Я давно помітила в тобі цю особливість: у гніві твої очі ставали очима василіска, ти могла вдарити поглядом, як нагайкою. Ми всі трохи володіли цією силою. Іноді я у злості могла так подивитися на клас, що гармидер миттю вщухав і наступала німа тиша. А Діна… Але в тобі це проявилося особливо. Якось я хотіла покарати тебе за якусь провину. Ти сперечалася, кричала. Я замахнулася, але ти так кресонула очима по моїй піднятій руці, що в неї ніби хтось голку загнав.

Я подумала: що довше ти будеш тут, то більшою буде твоя сила і страшнішою зброя. Мені здавалося, що тебе «підгодовує» цей будинок. І я