Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

Читаємо онлайн Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк
Кар-р-р-р…

— Ти будеш доброю дівчинкою, правда ж? Зі мною треба бути добренькою і слухняною. Щитай, тобі пощастило, що до мене потрапила. Це, канєшно, не супермаркет, але все-таки магазин. А будеш благодарною, то я тебе в більший переведу. Але яка різниця — великий, малий? Аби ковбаса була і до ковбаси… Ха-ха… Будь доброю дівчинкою, поняла?

Обличчя Праскіна розпливається в усмішці. Очі стають все вужчими і вужчими, поки не зникають зовсім. І голова зникає. Тепер на плечах у Праскіна — велика кругла головка голландського сиру в червоній оболонці.

— Давай, давай, Віоло! Треба, щоб з шиком, щоб все тіп-топ. Неси баличок, неси коньячок. Ох ти ж моя булочка! Вирахуємо з продавців, які не зловили злодіїв-покупців, спишемо на мишей, на щуриків… У нас же їх мільйони… Хі-хі-хі… Вчись, моя булочко, жити. Це тобі не тєхнікум… Це життя.

На червоній оболонці сиру знову з’являються масні очі Праскіна. Тепер вони круглі й глибокі — як буравчики. Сир перетворюється на голову велетенського тлустого щура.

— А хіба я тобі вчора казав накривати стіл тим, за що не заплачено? От тепер і заплатиш сама. До копійочки! Ну й що, що це мої люди? Ну й що, що так було завжди? Ну й що, що в тебе немає грошей? Плати, шльондро. Бо й тебе щурам згодую. Про тебе ж і питати ніхто не буде. Кому ти потрібна, злидото бездомна? Ти б мене пристрелила? Ха-ха-ха… Це я можу зробити так, що хлопці зі зброєю поведуть тебе туди, де Макар телят не пас. Я все можу зробити. Все! А ти не зробиш нічого. Бо ти — ніхто.

Ти ніхто… Ти ніхто… Ти ніхто… Тиніхто…

Кар-р-р-р…

Четвер. Напередодні тієї самої п’ятниці. Тієї самої… Небо розпанахують блискавки. Дощ періщить такий, що й парасоля не рятує. Але Віола не може чекати, поки гроза минеться. Вона вже й так затрималася, а там же Босик. Шифонова спідничка-максі змокла до колін. Віола зупиняється на ґанку, щоб викрутити її. Хтось налітає ззаду і хапає в цупкі обійми. Від нападника несе спиртним. Ну звичайно ж, знов Тертка, мало не двометровий телепень з подзьобаним рябим обличчям, син господині цього маленького будиночка на околиці міста, в якої Віола винаймає кімнатку. Два місяці тому він повернувся з колонії, і з того часу Віола не мала жодного спокійного вечора. Ну все, завтра ж вона піде з цієї квартири. Завтра ж, із самого ранку! За дверима голосно гавкає Босик. Його гавкіт ніби додає Віолі сили. Вона відштовхує Тертку так, що той летить сторчака з напівтрухлявих східців ганку.

— Ну, амбець твоїй шавці, — хрипить він навздогін.

Віола тільки встигає зачинити двері, як вони відлітають вбік. Тертка вривається в кімнату, хапає Босика і вдаряє ним об одвірок. Віола, не тямлячись, кидається до цуценяти, але розуміє, що йому вже нічим не зарадити. Вистрибує через вікно. Біжить садом і чує, як Тертка дихає їй у потилицю. Потилиця враз нестерпно заболіла. Віолі на якусь мить здалося, що з розверзнутого неба в неї вдарила блискавка. Голову огортає гарячий туман. Хоч би не впасти… Хоч би не впасти… Але і втекти вже неможливо. Вона різко повертається. Тертка також зупинився. Дивиться якось дивно, перелякано і наче мимо Віоли. Ніби у неї за плечима хтось стоїть. Хтось, кого навіть цей рецидивіст злякався. Віола спостерігає, як по закляклому обличчю Тертки стікають дощові струмені, як він падає на землю, хапаючись за кущі смородини. На мокру сіру футболку Тертки ніби червона ягода смородини впала. Віола не пам’ятає, скільки так стоїть. За кущами, за тином, до якого прилягає дорога, заревів, набираючи швидкість, автомобіль. Наче срібляста тінь майнула між мокрим зеленим листям. Зрештою, вона повертається, щоб подякувати тому, хто врятував її від Тертки. Але в мокрому саду нікого. Ніби хтось, невидимий, розчинився у дощі.

Кар-р-р-р…

Клац… Мама. Бліда і нерухома, зі свічкою у воскових руках… Клац… Тертка з червоною смородинкою на грудях… Клац… Праскін… Капітан Бонд… Клац… Мама… Тертка… Праскін… Капітан…

Кар-р-р-р…

Ворон завершив сьоме коло, переконався, що людина не ворушиться, і нарешті насмілився підійти. З розгону дзьобнув білу латочку шкіри на нозі — між джинсами і кросівкою. Віола скрикнула і прокинулася. Озирнулася, ніби шукала очима того, хто невідступно йде за нею. Чому? Щоб врятувати? Чи щоб загнати у заздалегідь приготовлену пастку? Але навколо тільки шаруділо жито. Вона побачила ворона. Так от хто своїм карканнням перемикав кадри її сну! Сердито глянула на птаха. І він зрозумів, що наступної зими вже не побачить. Поки змовкало перелякане серце, ще встиг подумати: «Ну як же, як же я, такий мудрий і досвідчений, міг так помилитися?»

Віола підвелася. З огидою відштовхнула ногою ворона і пішла до переліску. Йти залишалося недовго. Десь там, за цими деревами, село. А в ньому дім, у якому вона не була вже десять років — рівно половину свого життя. Вона не любила той дім. Але тепер її тягло до нього так, як тягне зацькованого мисливцями звіра до його лігва.


***
Відгуки про книгу Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: