Коханий волоцюга - Надія Павлівна Гуменюк

— Відповідаю вдруге. Я їхала з роботи. Тролейбусом номер чотири. Вийшла на зупинці на вулиці Сагайдачного. Перейшла дорогу. Я завжди йду так додому — через скверик навпроти зупинки, мимо спортивного комплексу.

— Але ж цього разу не пішли…

— Я помітила на зупинці свою знайому…

— Чому ж не підійшли до неї?

— Бо не встигла! Ви що, даун? Чи прикидаєтеся? Яка могла бути розмова, коли всі перелякано верещали і бігали туди-сюди, сюди-туди?

— Отже, всі кричали, а ви сміялися…

— Я?..

— Ну не я ж…

— Може, і ви в цей час десь реготали. Звідки я знаю?

— Дівчино! Заховай свої перламутрові зубки за рубіновими вустами і відповідай на запитання. П’ятеро очевидців уже підтвердили, що ти стояла навпроти зупинки. Просто стояла і дивилася. А коли на ній було вбито людину, засміялася так, ніби перед тобою не труп, а Вєрка Сердючка з мікрофоном, — перейшов на «ти» капітан.

Він витирав спітніле чоло і проводив короткопалою п’ятірнею по густому білявому волоссю, ніби сам себе гладив по голові і заспокоював.

— Хм… Мало що вони можуть наговорити. До чужого рота не приставиш ворота. А сміялася я, бо він дуже смішно падав — обнімав афішну тумбу, як п’яний стовпа. Звідки мені було знати, що його пристрелили? Та й яка він людина, той Праскін? Лайно собаче…

Останні два речення Віола сказала пошепки, про себе. Але слідчий явно не страждав на відсутність слуху.

— Ану повтори, що ти сказала! Праскін… І щось там про лайно… То ти знала вбитого! І, як я зрозумів, не дуже його любила.

— Чорт забирай! До чого це ви хилите? Я стояла на другому боці вулиці. Якщо на зупинці були не сліпці, то вони вам повинні були вже сказати, що я автомата не мала, кулемета тим більш, Праскіна не вбивала і навіть рук у його бік не простягала. Це моє алібі. Якщо, звичайно, вам у вашій ментовці пояснювали, що означає слово «алібі».

— А хіба я сказав, що ти вбивала? Але ж ти могла бачити, хто це зробив. Могла запам’ятати номер машини. Адже сама казала, що Праскін упав тієї миті, як з ним порівнялося сріблясте авто. Інші ні слова про машину не кажуть. Чомусь її ніхто, крім тебе, всевидячої, не бачив.

— Бо всі якраз витріщилися на тролейбус і більш нічого не помічали… А та іномарка промчала як стріла. Звичайно, якби я знала, що вам потрібен буде її номер, то, може б, і вгледіла якусь цифру чи й дві.

— А може… Хм… Може, ти заздалегідь знала, що має бути? Стояла і чекала, щоб усе на свої очі побачити? Пересвідчитися, так би мовити…

— Ей, не вішайте мені на шию всіх здохлих у нашому місті котів! У вас це не пройде!

Очі Віоли спалахнули двома жовто-зеленими вогниками, як у молодої розлюченої вовчиці.

— Так-так-так…

Капітан затарабанив пальцями по столу. Запалив четверту цигарку.

— І припиніть пускати мені в обличчя дим. У мене на нього алергія! — закричала Віола.

Бонд криво усміхнувся. Але підійшов до заґратованого вікна і прочинив його. За вікном глухо гримнуло. Десь скрипнули гальма.

— Не велика цяця. Але ти у нас тепер головний свідок, а може, й не тільки свідок. Тому я не допущу, щоб ти в мене на очах вмерла від набряку Квінке.

Навіщо я йому сказала, що знаю Праскіна? Ну навіщо? Тепер він усе розкопає. І про те, як ми сварилися сьогодні вранці з Праскіним, дізнається. І про… І хтозна-що пришиє. Господи, ну чому я й справді не прикусила свого язика? А ще краще було зовсім його відкусити. Віола спостерігала, як капітан постукав цигаркою об решітку за віконною рамою, струсив попіл, ще кілька разів затягнувся і викинув недопалок за вікно. Вже повертався до Віоли. І враз став сповзати на підлогу, чіпляючись руками за підвіконня. Між бровами у нього червоніла малесенька червона цяточка. Якусь мить Віола оторопіло дивилася. Тоді вхопила зі столу диктофон і перепустку, вирвала аркуш із записника слідчого і кинулася до дверей. Перестрибуючи через кілька сходинок, кулею злетіла з другого поверху.

Коли віддавала перепустку черговому, навпроти відчинилися двері приймальні. Двоє чоловіків вийшли звідти і продовжили розмову в коридорі.

— Ми зробимо все можливе…

— Я в боргу не залишуся, пане підполковнику.

Віола, що вже минала чергового, наче до підлоги приросла. Вона могла дати руку на відсіч, що це голос Праскіна. Але ж Праскін… Його ж уже… немає… Вона оглянулася. І земля під ногами почала розверзатися. За кілька кроків від неї справді стояв Праскін. Живий і неушкоджений. І навіть ніскілечки не схудлий. Він догідливо кивав (таким вона його ще не бачила) і розкланювався, наче збирався зробити кніксен.