Патетичний блуд - Анатолій Дністровий

просити, благати її, щоб ми знову були разом. Я готовий стати перед нею на коліна й цілувати їй ноги, я готовий любити цю жінку до кінця життя, бляха, я готовий запхати глибоко в дупу всі свої принципи разом із Тибетом, аби тільки Ліда була зі мною. Боже, як усе це патетично... Підозрюю, що Валєра й досі до неї шари підкочує. Завтра — поговорити з Лідою. Здається, я починаю дрімати, хоча насправді думаю із заплющеними очима. Даша пригортається до мене, скручується калачиком. За вікнами й досі темно, не знаю, котра година і коли настане клятий світанок. Страшенно хочеться, щоб почався новий день, щоб усе це припинилося. Мені здається, що завтра все буде зовсім по-іншому, я побачу теплі та чесні очі друзів, побачу Деку, Юлю, Таню, Хо-хо, почую їхні рідні слова... і мене попустить, як попускало раніше. Мені здається, що я буду не самотнім у своєму відчаї, що своїми співчуттями друзі розберуть його, як крупинки, аби я не переймався невдачами. Один із великих християн казав: якщо дозволяєш відкритися серцю, значить, мусиш і ділити всі його радощі та страждання. Заплющую очі, хочу вірити, що все минеться. Ліда торкається мого обличчя пальцями, ніжно водить ними по моїх губах, її волосся лоскоче мені щоки, я шепочу їй: люблю тебе, тільки тебе. Мене раптом цілують, я здригаюся, прокидаюся і бачу біля себе Дашу. Вона каже, що я вночі так гарно розмовляю, і запускає свою руку мені між ноги. Беру її агресивно, зі злобою, я такий немилосердний, що прагну розірвати це гаряче, ненаситне тіло надвоє. Пальцями до болю мну її за боки, ніби тісто для вареників, і заганяю себе якомога глибше. Хочу, щоб ця стерва здохла на ньому, щоб він їй дістав зсередини аж до горла. Я б туди заліз би ще з ногами, але можливості нашої блядської фізіології страшенно обмежені. Єдине, за що переживаю — щоб не порвати собі уздечку. Коли ми відштовхуємося одне від одного мокрі, захекані, збуджені, Даша скавулить про себе: господи, що це було? я вся горю; в тиші я чую, як вона шкребе нігтями подушку. Певний час лежимо мовчки, вона — спиною до мене. Даша шепоче, що на боках будуть синці й, узагалі, ти зробив мені боляче. В неї такий тон, ніби я мушу давати пояснення. Настільки ліньки відкривати рота, що я лише позіхаю, а моя втома волає за сном.

Зранку повертаюся до себе. Не треба більше з нею бачитися, бо такі стосунки затягують. Обов'язково зустрітися з Лідою. В університет приходжу на другу пару, але записувати за лектором — ломи, тому розгортаю том класичної прози Далекого Сходу й читаю. На перерві біжу на третій поверх, де знаходиться Лідина кафедра, але її в кабінеті немає. В розкладі факультету іноземних мов бачу, що в неї буде третя пара. Чекаю під аудиторією, хоча раніше вона просила, аби в університеті нас разом менше бачили. Студентки заходять в аудиторію, я розглядаю їх, є кілька симпатичних курвег, можна було би до них під'їхати, познайомитися, а якщо вони з общаги — прийти в гості або запросити до себе (щоправда, нема чим їх пригощати). Якщо вони люблять літературу, я готовий триндіти з ними про літературу допізна, якщо філософію чи іншу хріновину — також (з обов'язковими цитатами з Августина чи Гуґо де Сен-Віктора). Боже, який я наївний! Судячи з їхнього вдоволеного, самовпевненого вигляду — навряд чи цих кобил цікавить теологія і містика (зрештою, мене це також мало цікавить). Дзвінок на пару. Коридори поволі порожніють, лише викладачі з хвилинним запізненням поважно повзуть до своїх аудиторій. Нарешті я помічаю Ліду, це навіть добре, що ми розмовлятимемо без зайвих очей, які потім пускатимуть плітки. Вона йде по коридору й дивиться на мене. Погляд твердий, безжальний, непорушний. Ніяковію перед нею такою. Вітаюся. Ліда легко киває головою, але не спиняється. Гукаю її, підходжу. Вона обертається і запитливо дивиться. Говорю, але замість голосу з мене виповзає перелякана, невпевнена хрипота, я кажу їй, що не можу без тебе, що я пропадаю, Ліда, я люблю тебе, лише тепер це розумію, коли втрачаю ґрунт під ногами, Ліда, подивись на мене, я ніколи не хотів для нас нічого поганого, я, я, Господи, Ліда, допоможи мені. Вона враз стає роздратованою, обличчя напружується, губи стискаються і випалюють, щоб я дав їй спокій, що я дешевий і дурненький шмаркач, який ще нічого в житті не розуміє, що, врешті-решт, її чекають студенти. Вона йде до аудиторії, і з відчаєм у голосі я гукаю, що на днях прийду. Ліда спиняється, її чорні брови легко підіймаються, і вона робить крок назустріч. Т-так, каже владним, педагогічним тоном, щоб я тебе більше не бачила, якщо прийдеш — боюся, що пошкодуєш. Вона покидає мене, я повільно сідаю на підлогу під стіною. Невже — кранти? Материк дрижить під ногами, голова крутиться, кров завмирає, падає небо. Мені настільки хріново, що я не хочу нікого бачити і чути, на всіх парах чемчекую додому, щоб упасти на ліжко і все забути, бо мені більше нема куди подітися. Сьогодні я піду до неї. Якщо біля її подвір'я стоятиме машина Валєри — спалю її нах... В общазі знаходжу Деку, він давить на масу в кімнаті у Юлі, кліпає сонними, як у кролика, очима, і цим ще більше роздратовує мене.

«Дека, мені треба селітру, порох, бензин і купу сірників».

«Ти задовбав».

«Дека, я в натурі. Сьогодні».

«Ну...»

«Без «ну». Сьогодні».

Він підводиться з ліжка, солодко потягується, повільно одягає штани і врешті погоджується, але не обіцяє, що все необхідне знайде до вечора, можливо, прийдеться один-два дні почекати. Я почекаю, якщо така біда. Після того, як умивається, чистить зуби і ставить чайник на електроплиту, каже, що бачив Таню, вона ображається — давно до неї не заходимо. Добре, на днях провідаємо, але ти мені знайди те, що треба. За вікном похмурішає, захмарюється, зривається вітер, небо прориває важкий, шквальний дощ. З безнадією дивлюся на це, бо така раптова зміна погоди й похолодання мені не на руку. Дека каже, що ось і гаплик теплу, така осінь буде аж до зими. По підвіконні прискореним темпом тарабанить дощ, нині навряд чи висуну з общаги носа, не маю парасолі. Ми п'ємо чай, триндимо, так