Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

ні на мить, бо скорбота моя невтішна. Щоб не показатися слабодухим у людських очах, я навіть не навідуюся до вашого батька. Розкажіть йому про це при нагоді. О, як тяжко, коли раніше від тебе, старого, на схилі життя, вмирає твоя рідна дитина!» Боляче було дивитись, як міністр силкується заспокоїти душу. «Хоч усім відомо, що в цьому світі не можна передбачити, хто помре раніше, а хто пізніше, — відповів Ґендзі, — та, втративши близьку людину, відчуваєш ні з чим незрівнянне потрясіння. Звичайно, я розповім про все батькові, і він, напевне, вас зрозуміє». — «Дощ, видно, не ущухне, тож поспішіть, поки не стемніло», — квапив його міністр.

З болем у серці Ґендзі побачив, що за завісами, перегородками — скрізь, куди проникав його погляд, сиділи купками жінки у темно- та світло-сірому жалобному вбранні й, безпорадні, плакали.

«Оскільки тут залишається дитина, яку не можна позбавити батьківської опіки, то я тішуся думкою, що ви принагідно до нас приходитимете. Але нерозсудливі служниці розплакалися, бо їм здається, що вони бачать вас востаннє, що ви покинули назавжди це старе гніздо. І не дивно, що навіть вічна розлука з нашою дочкою, мабуть, засмучує їх менше, ніж з вами, бо їм важно примиритися з тим, що безслідно відійшли в минуле роки, коли вони хоч іноді могли вам прислужувати. Хоча я бачив, що вашим стосункам з дочкою не вистачало щирості, але марно сподівався, що, може, коли-небудь... Справді, сьогодні тяжкий вечір...» — сказав міністр і знову заплакав. «Гадаю, що ваші побоювання безпричинні. Досі я справді не часто до вас навідувався, бо безтурботно думав, що все якось уладнається, а тепер на якій підставі я мав би нехтувати вами?» — сказав Ґендзі, виходячи, а міністр, провівши його, повернувся в покої.

Все тут, починаючи з оздоблення, залишилося таким, як і колись, але йому здалося, що перед ним порожня шкаралупка цикади. Перед завісою коло постелі лежало приладдя для письма — тушечниця, пензлик, папір тощо. Піднявши списані аркуші паперу, міністр розглядав їх, утираючи очі, а молоді служниці, напевне, всміхалися крізь сльози. Рядки сумних стародавніх віршів, китайських і японських, недбало виведені різними знаками — скорописом та стандартними ієрогліфами... «Який чудовий почерк! — звівши очі до неба, захоплювався міністр. — От жаль, якщо відтепер Ґендзі стане мені чужим!»

Поряд зі словами: «З ким розділить володар укривало, щедро розшите?»[205] — було написано:

«Душа покійної

Ще більше тужить,

Бо ніяк не може

З ложем розлучитися,

Де ми удвох лежали...»

А біля слів: «На них іній такий важкий!»[206] —

«Тебе уже немає,

І пил густий вкриває ложе.

Скільки ж ночей

З пелюсток «вічного літа»

Росу я струшуватиму?»

Серед паперів були й засохлі гвоздики, напевне, з того самого дня.

Міністр показав усе дружині й промовив: «Що й казати, наше горе непозбутнє, але я все-таки гадаю, що таких випадків у світі було немало. І хоча прикро визнати, що вона своїм недовгим перебуванням на землі нас глибоко засмутила, я з цим змирився, як з неминучим наслідком попередніх життів, але з кожним днем туга за нею стає нестерпнішою, до того ж сьогодні пан Ґендзі покинув нас, як чужа відтепер людина. Раніше ми сумували, якщо він не показувався день-два, а як тепер житимемо, коли погасло світло наших днів і ночей?» Голос його урвався, і він заплакав. Заридали й старші служниці, дивлячись на нього. Вечір був справді сумним. Молоді служниці, збираючись купками, ділилися між собою власними переживаннями. «Пан думає, що ми знайдемо розраду в догляді маляти, цього прощального подарунку його матері...» — казали одні, а інші вирішили: «Поїдемо на короткий час додому, а потім вернемося». Взаємні розлуки ставали приводом для нового плачу.

Коли Ґендзі прибув до палати батька, той подумав: «Ой, як страшно він схуд, видно, даються взнаки дні, проведені в молитвах і постуванні», — і велів принести їжі, щоб щедро прийняти сина. Коли ж вони відвідали імператрицю Фудзіцубо, її жіноча прислуга не могла стримати свого захоплення від Ґендзі. А сама імператриця передала через Омьобу: «Я здогадуюсь, як Ви страждали, але чи стане легше Вам, як дні минатимуть один за одним?» — «О, я знав, який непевний цей світ, а от тепер побачив зблизька його потворність. Життя приносить незчисленні прикрощі, й тільки у Ваших словах я досі знаходив розраду...» — відповів Ґендзі. До його й так задумливого вигляду додалося нове нещастя, і тепер без жалю на нього не можна було дивитися. Верхній одяг без візерунків, з-під якого визирало нижнє сіре вбрання зі шлейфом, закручена стрічка на шапці — в такому вигляді він здавався привабливішим, ніж у розкішних шатах.

Пізно вночі Ґендзі поїхав, висловивши жаль, що давно вже не відвідував принца-спадкоємця[207]. У садибі на Другій лінії, попідмітавши й ретельно вичистивши покої, слуги — жінки й чоловіки — з нетерпінням чекали його приїзду. Коли головні служниці, повернувшись з дому, стали в ряд, хизуючись одна поперед одною своїм вбранням і гримом, Ґендзі з жалем згадав постаті засмученої, похнюпленої прислуги з дому Лівого міністра. Переодягнувшись, він пройшов у Західний флігель. Надійшла пора заміни одягу на зимовий, і покої виблискували бездоганною чистотою. Гарно вбрані старші та молодші служниці тішили око своєю красою. «Видно, Сьонаґон добре постаралась, щоб зробити все досконало, зі смаком», — думав Ґендзі, задоволено поглядаючи на них. Одяг юної панночки також вражав красою. «За той час поки ми не бачилися, ви дуже подорослішали», — сказав Ґендзі, піднімаючи край низької завіси, щоб поглянути на неї, а вона сором’язливо відвернула своє бездоганно-вродливе обличчя. «Її профіль і зачіска, освітлені світильником, такі самі, як у тієї, що полонила моє серце»[208], — міркував він, нестямно радіючи.

Підійшовши до неї ближче, він зізнався, що тяжко переживав таку тривалу розлуку з нею. «Я хотів би розповісти вам усе докладно, але для цього зараз час несприятливий, а тому трохи перепочину деінде, а тоді знову повернуся сюди. Віднині ми зустрічатимемося часто — настільки, що, боюсь, вам набридну», — сказав він, і Сьонаґон зраділа, хоча сумніви все одно її не покидали. «Він підтримує таємні стосунки з багатьма родовитими особами, — думала вона, вкрай недовірлива. — А що, як на місце покійної прийде інша з такою ж непоступливою вдачею?» Перейшовши в свої покої, Ґендзі ліг відпочити, звелівши пані Цюдзьо розтерти йому ноги. Уранці він послав листа маленькому сину. Відповідь була зворушлива, і щоразу, читаючи її, Ґендзі відчував непереборний смуток. Віддавшись нескінченним сумним роздумам, він уже втратив будь-яке бажання навіть до найневиннішої таємної зустрічі з котроюсь із своїх коханок.

А тим часом панночка подорослішала, стала настільки в усьому досконалою, що Ґендзі вважав доречним раз у раз багатозначно натякати на свої почуття до неї, але вона начебто нічого не розуміла. Цілими днями свій вільний час він проводив з нею за грою в ґо або у відгадування ключа ієро­гліфів. Чарівна й здібна від природи, вона скрашувала будь-які найдрібніші забави, і Ґендзі, який досі лише милувався її дитячою привабливістю, відчув, що, на жаль, не може