Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Коли, почувши, що голоси трохи притихли, і подумавши, що, мабуть, дочці стало легше, мати підійшла до неї з цілющим напоєм, а служниці підняли її, на світ з’явилося немовля. Усі безмежно раділи, а роздратовані злі духи, що перейшли на посередників, здійняли шалену бучу. Залишалася ще одна важлива справа — подбати про послід. Урешті-решт завдяки безлічі молитов усе закінчилося щасливо, й незабаром настоятель храму Енрякудзі та інші поважні монахи, гордо витираючи спітнілі обличчя, спішно розійшлися. Після таких тривожних днів усі вперше полегшено зітхнули, вважаючи, що все найгірше вже позаду. І хоча в будинку й далі читали молитви й виголошували замовляння, всі домашні розслабилися, віддавшись приємним турботам — догляду за немовлям. У належні дні, третій, п’ятий, сьомий та дев’ятий, після народження, од Імпертора на спочинку, від принців та високих вельмож — від усіх надходили щедрі подарунки, і в будинку Лівого міністра вечорами панувало радісне свято. А оскільки народився хлопчик, то відповідний обряд справлявся з особливим шумом й пишністю.
Почувши про таку знаменну подію, пані Рокудзьо, ясна річ, занепокоїлася. Вона дивувалася, що все скінчилося щасливо, хоча перед тим люди казали, що породілля перебуває під загрозою. Відчуваючи запах паленого маку[199] від свого одягу, вона згадувала ту мить, коли дивним чином втратила владу над собою. Мила голову, переодягалася, але осоружний запах не пропадав. Відчуваючи огиду до себе самої, з жахом уявляла собі те, що про неї думатимуть і говоритимуть люди. Та оскільки цими тривогами не могла ні з ким поділитися, то журилася наодинці, щораз більше втрачаючи розум.
Поступово заспокоюючись, Ґендзі з неприємністю згадував несподіване визнання, почуте тієї страшної миті. Почуваючись винним через те, що давно не бачився з нею, він водночас побоювався, що при близькій зустрічі виявить своє невдоволення або, навпаки, пожаліє її, а тому обмежився лише коротким листом.
А тим часом усі люди були сповнені зловісних передчуттів щодо замученої стражданнями Аої, його дружини, і вважали, що вона потребує невсипущого догляду, тож, природно, про його таємні побачення не могло бути й мови. Почуваючись ще досить слабкою, Аої не могла, як звичайно, приймати його у своїх покоях. Немовля ж було таким гарненьким, що охоплював страх за його майбутнє, і Ґендзі одразу взяв його під свою ніжну опіку, а Лівий міністр, бачачи, що збувається його найзаповітніша мрія, не приховував своєї радості, затьмареної лише тривогою за дочку. «Але ж наслідки такої важкої недуги швидко не минають...» — заспокоював він себе і справді не дуже сумував.
Помітивши, що немовля навдивовижу схоже на принца-спадкоємця[200], Ґендзі раптом відчув нестерпне бажання побачити того й зібрався до палацу. «Мені незручно, що я вже давно не був у палаці, тож сьогодні подамся туди, але перед тим хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Бо між нами надто багато непорозумінь», — сказав він з докором дружині. «І справді, ваші стосунки не вимагають дотримання церемоній, і навіть якщо ви погано почуваєтеся, то невже через це треба розмовляти тільки через завісу?» — переконували служниці свою господиню, влаштовуючи місце для Ґендзі поблизу її постелі. Він увійшов і довго з нею розмовляв. Іноді вона відповідала, щоправда, ледве чутним голосом. Але навіть це здавалося йому чудесним сном, бо надто яскраво пам’ятав ту мить, коли вона ніби вже й не була на цьому світі. Розповідав про минулі дні, сповнені жахливої тривоги, та раптом згадав її тодішнє обличчя, коли вона, немовби задихаючись, накинулася на нього з докорами, і йому стало неприємно. «Я хотів би розповісти вам багато про що, але ви ще надто слабі», — сказав Ґендзі й велів принести цілющого напою. Помітивши, як він доглядає хвору, зворушені служниці дивувалися: «І коли це він такого навчився?» Усе ще прекрасна, але дуже змарніла, вона, лежачи на постелі й ніби перебуваючи на межі життя й смерті, викликала в нього і любов, і співчуття. Волосся, нітрохи не розпатлане, хвилями спадало на узголів’я, вражаючи рідкісною красою. «Чого мені всі ці роки в ній не вистачало?» — дивувався Ґендзі, вдивляючись у дружину. «Я відвідаю батька й відразу повернуся. Я був би дуже радий з вами побачитися віч-на-віч, але ваша мати, пані Оомія, не відходить від вас ні на хвилину, тож мені не хочеться бути нав’язливим. Постарайтесь набратися сили й повернутися в нашу колишню спочивальню. З вами поводяться, як з дитиною, й, можливо, через це ви не одужуєте». По цих словах він одягнув парадне вбрання і вийшов, а дружина з ліжка провела його як ніколи зосередженим поглядом.
Того дня мала відбутися церемонія підвищення по службі, й міністр вирушив до Імператорського палацу разом із синами, які сподівалися отримати вищий ранг за свої старання. І саме тоді, коли в садибі стало безлюдно і тихо, Аої раптом почала задихатись і корчитися у страшних муках. Ще не встигли послати гінця до палацу, як вона перестала дихати. Міністр зі своїми близькими, не чуючи землі під собою, поспішили додому, тож несподівана звістка зруйнувала їхні плани на вечір, коли мала відбутися церемонія. Перелякані люди плакали, але була вже глибока ніч й вони не могли викликати настоятеля храму на горі Хіе або інших поважних монахів. Лихо сталося занадто несподівано, коли всі з полегшенням думали, що найгірше вже позаду, і тепер, не тямлячись від горя, спотикаючись, метушилися по дому. Звідусіль прибігали гінці зі словами співчуття, але ніхто не міг їх вислухати. Було страшно дивитися, як серед загального шуму, горювали рідні Аої. Згадуючи, що й раніше її опановував злий дух, вони, не торкаючись її узголів’я, спостерігали за нею днів зо два, зо три, та, помітивши в ній поступові незворотні зміни, зрозуміли, що настав кінець і впали в невимовну тугу. Ґендзі, крім того, засмутила ще одна річ[201] настільки, що він глибоко збагнув, яким жорстоким є життя в цьому світі, а слова співчуття навіть від близьких йому осіб тільки збільшували його страждання. Щире співчуття, яке засвідчив через гінця Імператор на спочинку, Лівий міністр сприйняв як велику честь і від хвилювання безперестанку плакав. Прислухаючись до людських порад, домашні удавалися до різноманітних молитовних замовлянь, щоб повернути Аої до життя, але, помітивши ознаки тління, розгубилися. Однак час минав без жодної надії на воскресіння, і, на жаль, довелося везти її невимовно сумною дорогою на кладовище в Торібе. Звідусіль сходилися люди проводжати покійну, зібралися монахи з різних монастирів, щоб молитися будді Аміді, й на широкій рівнині Торібе не залишилося жодного вільного місця. Один за одним приходили гінці з листами співчуття від Імператора на спочинку, його дружини Фудзіцубо, принца-спадкоємця та інших знатних осіб. Лівий міністр, ледве тримаючись на ногах, проказав: «О, яке велике горе, що
