Фальшивомонетники - Андре Жід

хочу сказати, мені з ним ніколи не нудно. Ми поїхали з наміром багато працювати, але поки що не зробили нічого, лише купалися, засмагали та багато розмовляли. Його думки та уявлення надзвичайно оригінальні. Я докладаю всіх зусиль, щоб умовити його записати на папір деякі цілком нові теорії про морських тварин, які він мені виклав, тварин, які живуть глибоко на морському дні і мають, як він це називає «своє персональне світло», завдяки чому вони обходяться без світла, яке надходить від сонця, що його він уподібнює до світла благодати та «одкровення». Якщо переказати його розповідь у кількох словах, як це я зробив, вона видається нічим не прикметною, але запевняю тебе, що в його устах вона була цікавою, як роман. Певно, ніхто не знає, що він такий обізнаний у природничій історії. Але для нього це ніби різновид кокетства — приховувати свої знання. Він це називає «своїми потаємними коштовностями». Він вважає, що лише люди, цілком позбавлені художнього смаку, полюбляють виставляти на показ усі свої прикраси, а надто коли вони фальшиві.

Він чудово вміє користуватися ідеями, образами, людьми, речами; тобто він усе вміє обернути собі на вигоду. Він каже, що велике мистецтво життя полягає не в тому, щоб утішатися ним, а в тому, щоб уміти обернути його собі на користь.

Я написав кілька віршів, але я не настільки задоволений ними, щоб надіслати їх тобі.

До побачення, друже. Зустрінемося в жовтні. Ти побачиш, я теж змінився. З кожним днем я набуваю впевнености в собі. Я дуже радий знати, що ти у Швейцарії, але, як бачиш, у мене немає підстав тобі заздрити.

Олів’є».

Бернар передав цього листа Едуарові, який прочитав його, не видавши тих почуттів, які він розбудив у ньому. Усе те, що Олів’є з таким захватом розповідав про Робера, обурювало його до глибини душі, розбудивши в ній майже ненависть. Особливо гірко вразило його те, що Олів’є навіть не згадав його у своєму листі, начебто зовсім забув про нього. Він марно силкувався прочитати в постскриптумі три рядки, які були густо замазані чорнилом. Там було написано:

«Скажи дядькові Е... що я постійно про нього думаю; я не можу простити йому, що він покинув мене і ношу у своєму серці смертельну рану».

То були єдині щирі рядки в цьому парадному листі, який був цілком продиктований роздратуванням. Олів’є їх викреслив і замазав.

Едуар повернув Бернарові цього жахливого листа, не сказавши й слова. Бернар узяв його, теж не сказавши й слова. Я вже згадував, що ці двоє не розмовляли багато; дивна, непоясненна ніяковість опановувала їх, як тільки вони опинялися сам-на-сам. (Я не люблю цього слова, «непоясненна» і вдаюся до нього лише за браком точніших слів.) Але того вечора, коли вони вже були у своїй кімнаті й готувалися до сну, Бернар, зробивши над собою велике зусилля і з клубком у горлі, запитав:

— Лора показувала вам листа, якого вона одержала від Дув’єра?

— Я ніколи не сумнівався, що Дув’єр поведеться в цій ситуації як годиться, — сказав Едуар, вкладаючись до ліжка. — Це дуже добра людина. Можливо, трохи слабка, та все одно дуже добра. Він палко любитиме цю дитину, я переконаний. А малий, безперечно, буде міцніший, аніж був би в тому випадку, якби його зробив сам Дув’єр. Бо він дещо кволий на вигляд.

Бернар надто любив Лору й тому був трохи шокований недбалим тоном Едуара. Проте він цього не показав.

— Зрештою, — сказав Едуар, гасячи свою свічку, — я просто щасливий бачити, що ця історія закінчилася в якнайліпший спосіб, хоча спершу здавалося, вона може привести тільки до розпачу. Почати своє життя з помилки — таке трапляється з багатьма. Головне — вчасно опам’ятатися...

— Авжеж, — сказав Бернар, щоб уникнути дискусії.

— Я повинен признатися вам, Бернаре, що з вами я теж...

— Припустився помилки?

— Атож, саме так. Попри всю прихильність, яку я до вас відчуваю, я ось уже кілька днів переконую себе в тому, що ми не створені для того, аби один одного зрозуміти, і що... (він завагався на кілька хвилин, підшукуючи потрібні слова) ви зіб’єтеся зі шляху істинного, якщо залишитеся зі мною на довше.

Бернар був тієї самої думки, поки Едуар сам про це не заговорив. Але слів Едуара було досить, щоб настрій у Бернара радикально змінився. Його вмить опанував інстинкт суперечности, й він енергійно запротестував.

— Ви недосить добре мене знаєте, та й сам я знаю себе не досить добре. Ви жодного разу не випробували мене. Якщо ви не маєте якоїсь упереджености проти мене, то чи можу я попросити вас зачекати ще. Я згоден, що ми дуже з вами несхожі. Але мені здавалося, для нас обох навіть краще бути несхожими один на одного. Я думаю, я міг би стати вам у пригоді саме завдяки своїм відмінностям, саме тим, що ви знайшли б у мені нового. Якщо я робитиму щось не так, то ви завжди можете вказати мені на це. Я не з тих, хто став би жалітися чи докоряти вам за критику. Ось, наприклад, що я міг би запропонувати, хоча ця ідея і може здатися вам ідіотською... Якщо я правильно зрозумів, то ви хочете віддати малого Бориса до пансіону Веделів та Азаїсів. Софроницька не висловлювала побоювання, що йому може там здатися досить незатишно? Якби я запропонував там свої послуги, заручившись рекомендацією Лори, то чи не міг би я сподіватися, що мене візьмуть туди наглядачем, вихователем, я там знаю ким?.. Мені треба якось заробляти собі на життя. За те, що я там робитиму, я не стану вимагати багато; їжа та дах над головою — чого мені треба ще?.. Софроницька відчуває довіру до мене, а з Борисом ми теж розуміємо один одного добре. Я б опікувався ним, допомагав йому, став би його наставником, його другом. Водночас я залишався б і у вашому розпорядженні, працював би на вас на дозвіллі й був би готовий з’явитися на ваш перший знак. Скажіть, якої ви думки про мою пропозицію?

І ніби щоб додати ваги своїм словам, він докинув:

— Я це обмірковую вже два дні.

Це була неправда. Хоча не можна було й твердити, що ця думка спала йому тільки щойно, він уже обговорював її з Лорою. Але справжня правда полягала в тому, й про це він не говорив, що після свого нетактовного