Фальшивомонетники - Андре Жід

— Залишайтеся з Едуаром; ви допоможете йому, а він допоможе вам. Він добрий.

Пролунав дзвінок на обід. Бернар підвівся. Лора взяла його за руку:

— Я хотіла вас попросити... Цю монету, яку ви вчора нам показували... На пам’ять про вас, коли я поїду — вона вся напружилася, але цього разу змогла закінчити фразу — ви не подаруєте її мені?

— Візьміть... Ось вона, — сказав Бернар.

V

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

Так відбувається майже з усіма душевними хворобами, які нібито виліковуються. Від них просто відвертають увагу, як кажуть у медицині, й замінюють їх іншими.

Сент-Бев («Понеділки»)

«Я починаю бачити те, що назвав би «глибинною темою» своєї книжки. Це, безперечно, буде суперництво між реальним світом і його віддзеркаленням у нашій свідомості. Той спосіб, у який світ видимостей накидає себе нам і в який ми намагаємося накинути зовнішньому світові наше власне уявлення про нього, формує драму нашого життя. Опір фактів спонукає нас переносити свою ідеальну конструкцію у мрію, в надію, в життя майбутнє, в якому наша віра живиться всіма тими прикростями, які чатують на нас у житті цьому. Реалісти відштовхуються від фактів, пристосовують до фактів свої ідеї. Бернар — реаліст. Боюся, що мені ніколи не вдасться знайти з ним спільну мову.

Як міг я погодитися, коли Софроницька сказала мені, що в мені немає нічого від містика? Я цілком готовий погодитися з нею в тому, що без містики людина не спроможна на великі вчинки. Хіба якраз не за містику дорікає мені Лора, коли я говорю з нею про свою книжку?.. Залишмо цю дискусію їм.

Софроницька знову заговорила зі мною про Бориса, від якого вона змогла домогтися — так їй принаймні здається — цілковитої відвертости. У душі бідолашного хлопчика не залишилося тепер жодного закутня, жодного кущика, де він міг би заховатися від допитливих поглядів лікарки. Вона вигнала його на відкриту місцевість, і тепер при повному світлі дня роздивляється найприхованіші зчеплення його розумового механізму, як ото годинникар роздивляється деталі годинника, який він чистить. Якщо після цього малий не відбиватиме години вчасно, то латинська вченість Софроницької нічого не варта. Ось що вона мені розказала:

— У віці дев’яти років Бориса віддали до колежу, у Варшаві. Він там заприятелював зі своїм однокласником, таким собі Баптистеном Крафтом, на рік чи два роки старшим, ніж він, що прилучив його до таємної практики, яку ці наївно захоплені діти вважають магією.

Вони так назвали свою ваду, бо чули або читали, що магія в таємничий спосіб дозволяє одержувати те, чого ти бажаєш, що вона обмежує силу тощо. Вони щиро вірили в те, що відкрили таємницю, яка втішає за реальну відсутність ілюзорною присутністю і раділи та впадали в екстаз перед порожнечею, яку їхня виснажена уява заповнювала всілякими дивовижами та чудесами за допомогою хоті. Само собою зрозуміло, що Софроницька не послуговувалася цими термінами; я хотів би, щоб вона про все розповіла мені словами самого Бориса, але вона твердила, ніби їй пощастило розплутати лише те, що вона мені вже сказала, та й ці відомості вона виклала мені не прямо, а обставивши їх безліччю вдаваних сумнівів, умовчань та неточностей.

— Я знайшла пояснення, яке давно шукала, — провадила вона, — на клаптику пергамену, який Борис завжди тримав при собі і який висів у пакетику в нього на грудях поруч зі святими медальйонами, що їх примушує його носити мати, і на якому були написані п’ять слів: ГАЗ, ТЕЛЕФОН, П’ЯТЬ ТИСЯЧ КАРБОВАНЦІВ — я довго й марно намагалася випитати в нього, що вони означають.

«Вони нічого не означають. Це просто магічні заклинання», — завжди відповідав мені він, коли я просила в нього пояснень. Це все, чого я змогла домогтися від нього. Тепер я знаю, що ці загадкові слова були написані юним Баптистеном, гросмейстером і професором магії і що ті п’ять слів були для цих дітей ніби чаклунською формулою, таким собі «Сезамом відкрийся» соромітного раю, в який занурювала їх хіть. Борис називав цей клаптик пергамену своїм талісманом. Мені коштувало чималих зусиль переконати його, щоб він мені його показав і ще більших — щоб він від нього відмовився (це було на початку нашого перебування тут); бо я хотіла, щоб він від нього відмовився, а сьогодні я вже знаю, що він іще раніше зумів позбутися своїх поганих звичок. Я мала надію, що разом із цим талісманом зникнуть тики та манії, від яких він страждає. Але він учепився за той талісман, а хвороба вчепилася за нього, як за свій останній притулок.

— Але ж ви сказали, що він позбувся своїх поганих звичок...

— Нервова хвороба розвинулася вже згодом. Вона виникла, безперечно, внаслідок тих зусиль, яких Борис докладав, щоб примусити себе їх позбутися. Я довідалася від нього, як мати одного разу застала його, коли він «творив магію» — так він це назвав. Чому вона ніколи не розповідала мені про це? З почуття сорому?..

— І тому, мабуть, що, як вона знала, він виправився.

— Це безглуздо... І це та причина, яку я так довго шукала навпомацки. Я ж вам казала, що Борис здавався мені абсолютно чистим.

— Ви навіть сказали мені, що це та причина, яка вас бентежить.

— Як бачите, я мала рацію!.. Мати мусила остерегти мене. Борис уже б одужав, якби я відразу про все довідалася.

— Ви сказали, що хвороба виникла згодом...

— Я сказала, вона виникла з почуття протесту. Я думаю, мати сварила його, благала, вичитувала йому. Потім помер батько. Борис переконаний, що його потаємна практика, за яку його звинувачували як за щось недостойне, була належно покарана; він склав на себе відповідальність за смерть батька; він почув себе злочинцем, проклятим. Йому стало страшно, і саме тоді, як у зацькованого звіра, його слабкий організм винайшов цілу низку дрібних хитрощів, за допомогою яких він полегшував свої внутрішні страждання і які звучали як щирі зізнання.

— Якщо я правильно вас розумію, ви вважаєте, що Борис не завдав би собі такої шкоди, якби й далі спокійно віддавався практиці «своєї магії»?

— Я вважаю, що не було потреби залякувати його з метою вилікувати. Зміна способу життя, спричинена смертю батька, безперечно, була б достатнім струсом,