Фальшивомонетники - Андре Жід

безсовісні лестощі та догоджання. Я сподівався, що Олів’є буде спроможний якось себе захистити; але він має вдачу надто ніжну й надто вразливу для лестощів. Досить дрібниці, щоб у нього пішла обертом голова. Крім того, я зрозумів із деяких акцентів його листа до Бернара, що він певною мірою схильний до марнославства. Чуттєвість, роздратування, гординя мають над ним неабияку владу. Коли Едуар його віднайде, буде вже надто пізно, боюся. Але він ще дуже молодий, і ми маємо підстави сподіватися на ліпше.

Пасаван... а чи варто взагалі про нього говорити? Чи можна уявити собі щось більш згубне та схильне до позерства, аніж чоловіки його породи, окрім хіба жінок, подібних до леді Ґрифіт? Спочатку, мушу признатися, вона справила на мене неабияке враження. Але я дуже швидко усвідомив свою помилку. Такі персонажі викроєні з тканини, що немає ніякої товщини. Америка експортує їх досить багато. Але виготовляє їх не лише вона. Здається, вони мають усе — багатство, розум, красу, усе — крім душі. Венсан, безперечно, дуже скоро переконається в цьому. На них не давить жодне минуле, вони не знають ніяких обмежень; вони не знають ані закону, ані володаря, їм чужі докори сумління; вільні й непередбачувані, вони вкидають у розпач романіста, який може одержати від них лише реакції, позбавлені будь-якої цінности. Я сподіваюся, що мені нескоро доведеться знову зустрітися з леді Ґрифіт. Я жалкую, що вона викрала в нас Венсана, який цікавив мене значно більше, але який скотився до банальности, піддавшись на її чари. Вона обстругає його з усіх боків, і він утратить усі свої кути. Шкода; він мав їх чимало і досить гострих.

Якщо мені ще випаде нагода розповісти якусь історію, я населю її героями загартованими, яких життя не тільки не затуплює, а й вигострює. Лора, Дув’єр, Лаперуз, Азаїс... що мені робити з усіма цими людьми? Я не шукав їх умисне, а зустрівся з ними на тій дорозі, по якій я йшов слідом за Бернаром та Олів’є. Тим гірше для мене; відтепер я повинен приділити їм належну увагу.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ

І

Повернення до Парижа не принесло йому ніякої радости.

Флобер

«Сентиментальне виховання».

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

22 вересня

Спека. Нудьга. Повернувся до Парижа на тиждень раніше.

Я завжди й повсюди з’являюся раніше, ніж мене кличуть. Це не так надмір старанности, як цікавість. Бажання випередити події. Я ніколи не вмів притлумлювати свої пориви.

Повів Бориса до діда. Софроницька, яка ходила попередити його напередодні, повідомила мені, що пані де Лаперуз перебралася до притулку для старих. Ох, як гора з пліч!

Подзвонивши, я залишив хлопця перед дверима, а сам пішов. Мені здалося, що з мого боку ліпше не бути присутнім при першій зустрічі діда й онука, я боявся, що старий почне надміру дякувати мені. Потім я спробував розпитати хлопця, як усе було, але нічого не домігся від нього. Софроницька, з якою я знову зустрівся, сказала мені, що малий майже нічого не розповів і їй. Коли через годину вона прийшла забрати Бориса, як було між нами домовлено, двері їй відчинила служниця. Увійшовши, Софроницька побачила, що старий, сидячи в кріслі, розмовляє з якимись двома дамами. Хлопець, чимось невдоволений, сидів, насупившись, у протилежному кутку кімнати.

— Дивна річ, — сказав Лаперуз, що здавався дуже спантеличеним. — Він був дуже веселий, і раптом ця веселість куди й ділася. Мабуть, йому трохи бракує терпіння.

Мабуть, було помилкою надто довго залишати їх наодинці.

27 вересня

Сьогодні вранці зустрів Моліньє, біля Одеону. Поліна й Жорж повертаються лише післязавтра. З учорашнього дня Моліньє перебував у Парижі сам-один, тому нічого дивного, що він, здається, дуже зрадів, зустрівши мене. Ми пішли трохи посидіти на лаві в Люксембурзькому саду в чеканні обіду, бо домовилися пообідати разом.

Розмовляючи зі мною, Моліньє вдається до жартівливого, іноді навіть грайливого тону, певно, думаючи, що такий тон сподобається митцю. Враження таке, ніби він намагається показати, що він іще молодий і бадьорий.

— У глибині душі я ще зберіг палкі почуття, — заявив мені він.

Я зрозумів, що він хотів сказати «зберіг потяг до розпусних утіх». Я посміхнувся, — так посміхаються, почувши, як жінка вихваляється тим, що в неї гарні ноги, — посміхнувся посмішкою, що означала: «Повірте, що я в цьому ніколи не сумнівався». Досі я завжди бачив у ньому лише суддю. Нарешті з-за цієї мантії визирнула й людина.

Я зачекав, поки ми посідали за стіл у закладі Фуайо, щоб заговорити з ним про Олів’є. Я сказав йому, що чув новини про нього від одного з його друзів і що той розповів, ніби Олів’є подорожує на Корсиці з графом де Пасаваном.

— Атож, це друг Венсана, який попросив його дозволити Олів’є вирушити з ним у цю подорож. А що Олів’є склав свій іспит на бакалавра просто блискуче, то мати не наважилася відмовити йому вирушити в цю подорож, бо він дуже хотів поїхати з графом де Пасаваном. Граф — літератор, ви повинні його знати.

Я не став приховувати, що я далеко не в захваті ані від літературної продукції цього графа, ані від його особи.

— Колеги часто судять один одного надто суворо, — відповів мені він. — Я спробував прочитати його останній роман, що його деякі критики вважають справжньою подією у світі книжок. Я там нічого особливого не побачив. Але ж ви знаєте, що я мало тямлю в літературі...

А коли я висловив йому свої застереження щодо того впливу, який Пасаван міг мати на Олів’є, Моліньє мені відповів, говорячи з явною неохотою:

— Якщо по правді, то я особисто був проти цієї подорожі. Але ми повинні добре собі усвідомити, що від певного віку наші діти перестають нас слухатися. Так завжди буває, і з цим нічого не вдієш. Поліна хотіла б, щоб вони й далі перебували під її наглядом. Вона така, як і всі матері. Я їй кажу іноді: «Але ти їх лише дратуєш, своїх синів. Отже, ліпше дай їм спокій. Ти сама вселяєш їм усякі дурні бажання,