Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Ті напрочуд гарненькі міські створіння могли б забрати мене з собою, мов безсловесний дух, їм досить лише махнути рукою, сказати слово — ту саму мить я всім єством подамся у світ мрії; але в них, напевне, була інша місія.
Година-дві проминули в такому зачудуванні. На щось краще я вже не сподівався.
Це, так би мовити, тельбухи. Ви бачили, як у нас по селах збиткуються з волоцюг? Беруть стару калитку й набивають її гнилими курячими тельбухами. А людина, скажу я вам, — та ж калитка, тільки набагато більша, рухлива, зажерлива, а в ній усередині — мрія.
Годилося подумати про поважні речі й не витрачати зразу мого скромного грошового припасу. Грошей я й справді мав дуже мало. Навіть не наважувавсь порахувати їх. Крім того, я б і не спромігся рахувати, бо в очах у мене двоїлось. Тільки через тканину я намацував тонку, невпевнену пачку асигнацій, що лежала в кишені біля розмоклої статистики.
Повз мене ходили й чоловіки, здебільшого молоді, з головами, що були ніби вирізьблені з рожевого дерева, з однаковими холодними очима, з незвичайно масивними щелепами. Зрештою, мабуть, їхні жінки цінували їх саме за ті щелепи. Здавалося, кожна стать іде своїм боком вулиці. Жінки дивились лише на вітрини, не можучи відцуратися приваб усіляких сумочок, шарфів, шовкової білизни, пишно виставлених у кожній вітрині, дарма що потроху. Старих серед юрби було небагато, ще менше — змішаних пар. Нікого, здається, не дивувало, що я вже кілька годин нерушно сиджу самотою на лаві й роздивляюся перехожих. І все ж певної миті поліцай, що досі, мов каламар, стирчав посеред вулиці, став підозрювати мене в нечистих задумах. Я бачив це дуже добре.
Коли тобою зацікавилася влада, найкраще чимшвидше зникнути — без жодних пояснень. «У нору!» — сказав я собі.
Праворуч від моєї лави справді видніла широка нора, просто на тротуарі, як у нас удома перед метро. Ця чималенька яма з рожевими мармуровими сходами була, як на мене, цілком підхожа. Я вже бачив, як перехожі зникають у ній, а потім знову виходять на поверхню. Отож свої потреби вони справляють у підземеллях. Я був приголомшений. Зала, де все те діялось, також полискувала мармуром. Немов справжній басейн, проте без води, — басейн заражений, виповнений лише тьмавим просіяним світлом, що спадало на чоловіків, які розстібалися серед власного смороду й, буряковіючи з натуги, видаючи варварські звуки, прилюдно справляли свої огидні потреби.
Отже, в чоловіків усе отак, без церемоній, під регіт навколишніх, що підбадьорюють й заохочують одне одного, мов гравці на футбольному полі. Відвідувачі спершу скидали піджаки, наче готуючись виконувати важкі фізичні вправи; це був своєрідний ритуал, зміна костюма перед новою роботою. Потім, розперезавшись, гикаючи й не тільки, жестикулюючи, мов навіжені, вони розсідались у фекальній каверні. Нові прибульці, збігаючи сходами з вулиці, мусили відповідати на наймерзенніші кпини, проте здавалося, ніби їм це до вподоби.
Якщо там, на тротуарі, чоловіки видавалися суворі й навіть пригнічені, то перспектива випорожнитись у галасливому товаристві мовби знімала з них напругу, веселила душу.
Закаляні двері кабінок теліпалися на одній завісі. Дехто ходив від кабінки до кабінки, аби перекинутися словом, а ті, хто чекав порожнього сідала, курили грубі сиґари й ляскали по плечі тих, хто, затявшись, наморщивши лоба і стиснувши голову руками, натужувався далі. Дехто голосно стогнав, наче поранений або породілля. Тим, хто страждав на запертя, черга погрожувала найвигадливішими тортурами.
Коли булькіт води оголошував вакансію, гамір навколо вільної кабінки гучнішав, а хто стане її новим господарем, часто вирішувала підкинута вгору монета. Газети, вмить прочитані, дарма що грубі, мов невеликі подушки, миттю зникали поміж зграї цих анусних трудяг. Через великий дим я не міг як слід роздивитися їхніх облич. А підступити ближче не наважився — через нестерпний сморід.
Той контраст, гадаю, спантеличив би кожного чужинця. Така розперезаність в інтимному, таке щире кишкове панібратство, а на вулиці такий холод і стриманість! Я був украй приголомшений.
Тими самими сходами я піднявся нагору, щоб спочити на вже знайомій лаві. Несподіваний бенкет травлення і вульгарности. Разюче відкриття життєрадісного фекального комунізму. Я не став розглядати всіх гнітючих і прикрих аспектів цієї пригоди. Не мав сили ні аналізувати їх, ні дошукуватись висновків. Я лише страшенно хотів спати. Яке втішне і рідкісне безумство!
Тож я знову приєднався до перехожих і пішов однією з вулиць, що виходили на майдан. Ми йшли, часто сповільнюючи ходу, бо вітрини крамниць розбивали юрбу на окремі гурти. Ось і вхід до готелю, навколо нього мало не справжній вихор. Обертові двері, щомиті викидаючи людей на тротуар, підхопили мене й затягли досередини, я опинивсь у великому вестибюлі.
Спершу я остовпів… Усе треба було вгадувати, уявляти велич споруди, врочистість її пропорцій, бо вестибюль освітлювали такі заабажурені лампи, що очі звикали до сутіні далеко не з першої хвилини.
У тому присмерку, занурившись у глибокі фотелі, сиділо багато молодих жінок, — здавалось, то коштовності в скриньках. Повсюди пильні чоловіки: цікаві й несміливі, вони мовчки походжали на певній відстані від жінок, оподаль від низки схрещених ніг, добре видних аж до чудових закрайків шовкових панчіх. Мені здалося, ніби ті дивовижні красуні чекають на щось поважне й дуже дороге. Ясно — не про мене вони думали. Тож я майже бігцем проминув довгу смугу чуттєвої спокуси.
Мало не сотня підкасаних, заголених уродливиць повмощувались у єдиному шерегу фотелів, тож я добувся до реєстраційного бюро таким замріяним, що аж заточувався, споживши, як на мій темперамент, надміру велику дозу краси і зваби.
За бюрком зализаний адміністратор мерщій запропонував мені номер. Я зголосився на найменшу кімнату. В моїй кишені тоді було, мабуть, не більше півсотні доларів, я не мав жодних ідей і ніякої певности.
Я сподівавсь, адміністратор запропонує мені таки справді найменшу комірчину Америки, бо всі рекламні щити запевняли, що серед усіх пишних готелів континенту саме цей має найбільше клієнтів.
Угорі, над головою — яке безмежжя мебльованих покоїв! А тут, поряд зі мною, у фотелях — які спокуси для безкінечних зґвалтувань! Які прірви! Які небезпеки! Невже естетичним мукам голодранця нема краю? Невже вони дошкульніші за голод? Але часу на такі муки і спокуси я не мав, меткий служник уже
