Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
З мурахами, кумедними звичками й старими газетами іспанець прожив там три роки й розмовляв французькою з таким страшенним акцентом, що вдати його було б несила. Коли він горлав на негрів, здавалося, розкочується грім. Щодо крику Альсід і в слід його був негоден вступити. Іспанець так припав мені до душі, що я віддав йому все своє рагу. З удячности він зготував мені дуже доброго паспорта на зернистому папері з кастильським гербом і таким закрученим підписом, що старанно вимальовував його хвилин десять.
Іспанець казав правду: йдучи до Сан-Тапети, схибити неможливо, нам ніде не доводилося звертати. Не пам'ятаю, як ми дійшли туди, але знаю напевне, що в місті мене передали священикові, який видався таким хворим, що, відчуваючи його поряд, я немовби покріплювався духом: адже є на світі ще гірші за мене. Проте це тривало недовго.
Місто Сан-Тапета притулилось до скелі над самісіньким океаном і — якби ви тільки бачили — тонуло в зеленому буянні. Мабуть, чудова картина, коли дивитися з рейду, далекі тропічні розкоші, а зблизька — гурти знеможених людських тілес, таких самих як у Фор-Ґоно, що невпинно гнили живцем і танули під сонцем. Якось опритомнівши на мить, я відіслав назад негрів свого невеличкого каравану. Ми з ними подолали лісом чималий шлях, і тепер, сказали негри, повертаючись, вони боятимуться за своє життя. Прощаючись, уже й оплакували себе наперед, а я не мав навіть сили пожаліти їх. Я надто мучився і страшенно прів. Хвороба не вщухала.
Здається, пригадую, відтоді навколо мого ложа, спорудженого для мене в домі священика, і вдень, і вночі з набридливим карканням крутився захожий люд, у містечку, певне, жило багато народу, а розваг бракувало. Священик напував мене відварами якогось зілля, на його грудях полискував великий золочений хрест, а в глибинах сутани, коли він підступав до мого узголів'я, бряжчали гроші. Проте я навіть не брався до розмови з тим людом, вистачало й маячного белькоту, який мене вкрай виснажував.
Я гадав, хвороба таки доконає мене, й намагався бодай кутиком ока поглянути на світ з вікна священицького дому. Не смію стверджувати, що я сьогодні опишу ті картини, не припустившись грубих помилок. Було, звичайно, сонце, завжди те саме, немов перед очима пашів жаром величезний казан, і внизу теж було сонце, й безумні дерева, бульвари, де ріс величезний, мов дуб, латук і якісь несвітські кульбаби — трьох-чотирьох було б досить, аби дорівнятись до звичайного каштана. Додайте до цього ще кілька жаб, важких, неначе спанієлі, що, полюючи, стрибають з одного гайка в другий.
Запахи — останнє, що залишається від людей, речей і країн. Усі пригоди проходять через ніс. Я заплющив очі, бо, сказати правду, вже не здужав їх розплющити. І тоді за кілька ночей гострий, ядучий запах Африки розвіявся. Мені ставало дедалі важче зловити носом гнітючу суміш безплідної землі, промежин і тертого шафрану.
Минав час, спливала минувшина, знову збігали дні, і нарешті настала мить, коли я відчув численні поштовхи, якийсь непевний рух, а потім тільки похитувавсь, мов хто заколисував мене…
Я, безперечно, й далі лежав, але на чомусь рухливому. Я не переймався, потім виблював, прокинувся і знову заснув. Навколо було море. Я так охляв, що ледве спромігся вловити новий запах просмоленого такелажу. В тісній каюті, де мене поклали якраз під відчиненим навстіж ілюмінатором, повівало свіжістю. Я був сам. Моя подорож вочевидь тривала й далі… Але куди? Чулось, як хтось ходить по дерев'яній палубі над самим моїм носом і плюскочуть хвильки біля борту.
Украй рідко життя підходить до вашого ліжка з приємною вісткою, — здебільшого завдає підступних ударів. Така доля, певне, спіткала й мене, а її знаряддям стали людці з Сан-Тапети. Хіба не вони скористалися моїм станом і продали мене, тяжко хворого, на галеру?.. Щоправда, гарну: з високими бортами, добрими веслами, горою пишних червоних вітрил, позолоченим ютом; офіцерські каюти були пишно оздоблені, а на баці висіла розкішна олійна (на риб'ячому жирі) картина, яка зображувала інфанту Комбіту в костюмі для гри в поло. Ця королівська особа, як пояснили мені згодом, своїм ім'ям, груденятами й королівською честю виявляла покровительство кораблеві, на якому ми пливли. Таке покровительство дуже лестило.
Зрештою, міркував я над своєю пригодою, залишившись у Сан-Тапеті, я б і досі здихав, мов собака, мені б дедалі гіршало й, напевне, я б ніколи не оклигав, помер би в священицькому будинку, куди мене занесли негри… Повертатись у Фор-Ґоно? Та через ті рахунки я б од тюрми не відкрутився, років п'ятнадцять би отримав. А тут принаймні є рух і вже з'являється надія… Як подумати, капітан «Інфанти Комбіти», перед тим як підняти якір, пішов на неабиякий ризик, купивши мене, дарма що за безцінь, у священика. У цій оборудці він міг утратити свої гроші. Покладався на цілющий вплив морського повітря, яке покріпить мене. Отже, заслужив винагороду. Виграв, бо мені стало краще, і я бачив, що він задоволений. Я й далі страшенно марив, хоч у мареннях уже проступала певна логіка. Відколи я розплющив очі, капітан часто навідувавсь до моєї каюти, його голову прикрашав капелюх із пір'їнами. Принаймні таким я його бачив.
Капітан тішився, дивлячись, як я силкуюся сісти, хоча пропасниця не відпускала. Я блював.
— Ну, засранцю, невдовзі й ти сядеш за весла разом з рештою! — провіщав він мені.
То була велика ласка з його боку, й він заходився реготом, по-дружньому легенько б'ючи мене палицею — по потилиці, не сідницях.
Харчували нас на борту ніби добре. Я безперестанку марив. Аж раптом, як і пророчив капітан, почувся на силі вряди-годи сідати за весла і гребти з усім товариством. Але там, де було десять веслярів, мені ввижалася сотня: я марив…
Протягом цього трансатлантичного плавання ми майже не втомилися, бо йшли здебільшого під вітрилами. Умови нашого підпалубного життя були не гірші за ті, в яких недільної днини опиняється пасажир, їдучи кудись вагоном третього класу, і вже набагато безпечніші від тих, які я мусив терпіти на боту «Адмірала Брагетона», пливучи до Африки. Нашому плаванню зі сходу на захід Атлантики мало не весь час сприяв ходовий вітер. Температура знижувалася. Ніхто не скарживсь, ми тільки дивувалися, що рейс такий довгий. Як на мене, я вже на все життя наситився морськими й лісовими краєвидами.
Я б охоче розпитав капітана про мету нашого плавання та товар,
