Подорож на край ночі - Луї Фердінанд Селін
Я міг, звичайно, залишатися там, жити більш-менш спокійно і мати непоганий харч в офіцерській їдальні на карантинній станції, там паче, що донька майора Місчіфа, дівчина (та сама, яку я вже бачив) у пишному розквіті своїх п'ятнадцята літ, щодня після п'ятої години приходила в коротесенькій спідничці грати в теніс під вікнами нашого бюро. Якщо говорити про ноги, мені рідко доводилось бачити гарніші: трохи ніби й хлоп'ячі, а все ж куди витонченіші та зграбніші, розпукла краса молодого тіла. Справжній виклик погнатися за щастям, кричати від сподіваної радости. Молоді лейтенанти зі станції ходили за нею чередою.
На відміну від мене тим негідникам зовсім не треба було виправдовуватися працею. Моєї уваги не уникла жодна подробиця їхніх залицянь до мого маленького кумира. Дивлячись на них, я кілька разів на день бліднув з люті. Зрештою навіяв собі, що вночі, напевне, теж зміг би видати себе за моряка. Я тішився цією надією, аж раптом у суботу, на двадцять третьому тижні мого перебування в Америці, події пришвидшили плин. Приятеля-вірменина, що відвозив статистичні матеріали, зненацька підвищили, призначили обліковцем бліх на Аляску — для собак полярних дослідників.
Як на службовий успіх, просування велике, і вірменин не приховував свого захвату. Адже собаки на Алясці справді неоціненні, вони потрібні там завжди. Про собак дуже добре дбають. Натомість на іммігрантів усім начхати. їх завжди забагато.
Оскільки відтепер не було вже під рукою жодного, хто возив би до Нью-Йорка статистичні звіти, начальство з бюро не дуже й церемонилося, виганяючи мене з роботи. Місчіф, мій начальник, на прощання потис мені руку й порадив поводитись у місті розважливо і пристойно.
То була остання порада, яку дав мені цей чесний чолов'яга, і, власне, ніколи й не бачивши мене, він більше ніколи мене не побачив. Тільки-но ми вийшли на набережну, линув дощ, мов з-під ринви, до рубця змочивши мій благенький піджак і статистичні матеріали, що дедалі більше розкисали в долоні. Я, проте, дещицю зберіг, грубим жмутком запхавши їх до кишені так, аби визирали краї й надавали мені в центрі міста вигляду заклопотаної людини, яка має власні справи і, виповнившись страху та хвилювання, пішов назустріч новим пригодам.
Задерши голову вгору до безкінечних стін, я відчув висотне запаморочення навиворіт: усюди безмір до огиди однакових вікон…
Я змерз у своєму благенькому одязі й заквапився до найтемнішої розколини, яку вгледів на тому гігантському фасаді; гадав, перехожі навряд чи й помічатимуть мене, коли йтиму в їхньому гурті. Даремні тривоги, я не мав чого боятися. Обраною вулицею, таки справді найвужчою з усіх, не ширшою за великий ручай у нашій країні і з чималим шаром бруду, похмурою й мокрою, сунула вже така сила людей, дорослих і малих, що вони потягли мене за собою, наче тінь. Вони, як і я, похнюпивши носи, йшли до міста, напевне, на роботу. Злидарі є повсюди.
Немов знаючи, куди йти, я вдавав, ніби вибираю дорогу, й повернув праворуч, на яскравіше освітлену вулицю, яка називалася Бродвей. Назву вичитав з таблички. Десь високо-високо вгорі яснів білий день, літали чайки, видніли клаптики неба. Ми, проте, йшли низом у вуличному присмерку, клейкому, мов лісова сутінь, і такому сірому, що вулиця виповнювалась ним наче брудною ватою.
Вулиця, що не мала кінця, скидалася на глибоку, занедбану рану, а ми йшли, сперті стінами, від однієї муки до іншої, простували до краю, якого не бачили ніколи, до краю всіх вулиць світу.
Машини не їздили, сунули тільки люди.
То був, як мені пояснили згодом, фешенебельний квартал, квартал для золота: Мангатан. Туди заходять тільки пішки, як до церкви. Це банківське серце світу. Були, проте, й такі, що, йдучи, плювали на землю. Отже, треба тільки наважитись.
То був квартал, ущерть напханий золотом, справжнє диво, й те диво Можна було навіть чути крізь двері. Шурхотіли гроші, пан Долар незмінно ширяв у високостях, мов істинний Святий Дух, набагато дорожчий за кров.
Я таки вибрав час, аби придивитися до всього, і заходив навіть усередину для розмови зі службовцями, які стережуть святі дари. Всі вони були сумні й жили на мізерну платню.
Коли вірні заходять до своїх банків, не думайте, ніби вони можуть поводитись, як їм заманеться. Гай-гай! Вони звертаються до Долара, щось бурмочучи крізь вузенькі ґрати: сповідаються йому. Стишені голоси, м'яке світло, малесенькі віконечка між високих арок — оце й усе. Своїх облаток вони не ковтають, а прикладають їх до серця. Я не міг стояти там довго й захоплюватись ними. Треба було йти разом з людьми вулицею вздовж гладеньких присмеркових стін.
Вулиця зненацька поширшала, наче гірська ущелина, що скінчилась озером сяєва. Я опинився перед великою калюжею тьмяного світла, затиснутою між кам'яних страхіть. Посеред цієї галявини стояв ніби сільський будиночок, навколо розляглися злиденні моріжки.
Я запитував багатьох людей з юрби, що то за споруда перед нами, але більшість удавала, ніби не чує мене. Вони не мали зайвого часу, щоб марнувати його. Підліток, що йшов поряд, усе-таки розповів мені, що це мерія, давня пам'ятка колоніальної доби, єдина тут історична реліквія… Коло круг цієї оази перетворено на сквер із лавами і, сидячи, можна добре роздивитися мерію. Тієї миті, як я туди потрапив, там більше не було на що дивитись.
Я з годину просидів не встаючи, і тоді з тої сутіні, з похмурої розбитої юрби, що сунула й сунула вулицями, десь опівдні ринула лавина вродливих жінок.
Що за відкриття! Яка Америка! Який несказанний захват! Спогад про Лолу! її взірець не оманив мене! Це правда!
Моє пілігримство сягнуло кульмінації. Якби я водночас не страждав од невгавного апетиту, то напевне повірив би, що настала мить надприродного естетичного одкровення, попри жалюгідність мого становища, краса, безперервно відкриваючись перед очима, спонукала мене набратися трохи духу, відітхнути душею й замріятись. Зрештою мені бракувало лише бутерброда, щоб повірити в справжнє диво. Але його мені таки бракувало!
І все ж — яка звинність і грація! Яка несказанна витонченість! Які скарби гармонії! Які небезпечні відтінки! Винагорода за страшні поневіряння! Всі можливі обіцянки обличчя й тіла серед такої сили блондинок! А смагляві красуні! А тіціанівські типи! І є їх іще більше, йдуть та йдуть! Може, думав я нишком, відроджується Еллада? Отож я вчасно прибув!
Ті прегарні видива видавались мені ще божественнішими, бо, здавалось, нітрохи не помічають мого існування, не бачать, що неподалік,
