Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте

– Тоді відпусти мене! – прошепотіла я, і він негайно випустив мене з обіймів – і добре зробив, бо в мене таки був напад гніву. Я опустилася у крісло і спробувала опанувати себе, бо хотіла розмовляти з ним спокійно. Він став поряд, але декілька секунд не наважувався ні доторкнутися до мене, ні заговорити; потім, трохи наблизившись, опустився на одне коліно – не з удаваною покорою, а просто щоб бути ближче до мене, і, поклавши руку на ручку крісла, почав говорити тихим голосом:

– Все це нісенітниця, Гелено, – жарт, просто ніщо! Не варто й думати про це. Хіба ти не розумієш, – продовжував він сміливіше, – що тобі нічого боятися з мого боку? Що я кохаю тебе і якщо, – додав він із прихованою посмішкою, – коли-небудь подумаю про якусь іншу жінку, то ти можеш спокійно це проігнорувати, бо такі фантазії щезають, мов спалах блискавки, а моє кохання до тебе палатиме завжди, як сонце. Хіба ж це не так, маленька завзята тиранко?

– Помовчи хвилину, Артуре, гаразд? – попросила я. – І вислухай мене уважно. Не думай, що я лютую з ревнощів: я абсолютно спокійна. Торкнися моєї руки, – і я похмуро простягла її йому, але вчепилась за його руку з такою енергією, що, здається, спростувала своє твердження і змусила його посміхнутись. – Не треба посміхатися, сер, – мовила я, ще дужче стискаючи його руку і не зводячи з нього погляду. – Ви можете вважати, що це дуже кумедно, містере Гантингтоне, – розважатися, викликаючи у мене ревнощі, та дивися, щоб ти натомість не збудив мою ненависть. І якщо ти погасиш моє кохання, тобі нелегко буде запалити його знову.

– Гаразд, Гелено, я не повторюватиму злочину. Але я нічого не мав на увазі, роблячи це, запевняю тебе. Я випив забагато вина і майже не тямив себе.

– Ти часто напиваєшся, й це ще одна твоя звичка, яку я ненавиджу! – (Він підвів очі, здивований моїм запалом). – Звісно, я ніколи не казала тобі про це раніше, тому що соромилася, але зараз я скажу тобі, що це пригнічує мене і може взагалі викликати у мене відразу, якщо ти продовжуватимеш у цьому ж дусі і дозволиш звичці оволодіти собою, що й станеться, якщо ти її вчасно не зупиниш. Але вся система твоєї поведінки стосовно леді Лоубаре ніяк не пов’язана з вином; і цієї ночі ти чудово розумів, що робив.

– Ну добре вже, вибач мені за це, – відповів він скоріше похмуро, ніж із каяттям. – Чого тобі ще від мене треба?

– Ти шкодуєш, що я побачила цю сцену, правда ж? – холодно зауважила я.

– Якби ти мене не побачила, – пробурмотів він, – то не сталося б нічого страшного.

Моє серце ладне було розірватися, та я рішуче опанувала себе і спокійно запитала:

– Гадаєш, не сталося б?

– Ні, – зухвало відповів він. – Врешті-решт, що я такого зробив? Це – пусте; ти сама робиш із цього привід для звинувачення і страждань.

– Що подумав би лорд Лоубаре, твій друг, якби дізнався про це? Що подумав би ти сам, якби він чи будь-хто інший поводився зі мною точнісінько так, як ти з Анабеллою?

– Я розтрощив би йому голову.

– Ну, тоді, Артуре, як же ти можеш називати це «пустим» – злочин, за який ти розтрощив би голову іншому чоловікові? Невже гратися із почуттями твого друга і моїм коханням – дрібниця для тебе? Невже ти вважаєш дрібницею те, що намагаєшся вкрасти у чоловіка прихильність його дружини, яку він цінує понад усі скарби на світі? Невже шлюбні обітниці – це жарт? Чи можу я кохати чоловіка, який робить такі речі та ще й заявляє, що це – пусте?

– Ти сама порушуєш свої шлюбні обітниці, – заперечив він, обурено підвівшись і крокуючи туди-сюди по кімнаті. – Ти обіцяла шанувати мене і коритися мені, а зараз намагаєшся грубіянити, погрожувати і звинувачувати мене, і говориш про мене гірше, ніж про якогось розбійника. Якби не твій стан, Гелено, то я б не мирився із цим. Я не дозволю жінці розпоряджатися мною, хоч би вона була й моєю дружиною.

– І що ж ти робитимеш? Продовжуватимеш, доки я не зненавиджу тебе, а потім звинувачуватимеш мене в недотриманні клятви?

Якусь мить він помовчав, а потім відповів:

– Ти мене ніколи не зненавидиш. – Повернувшись назад і знову зайнявши місце біля моїх ніг, він повторив із притиском: – Ти не зможеш ненавидіти мене, поки я тебе кохаю.

– Але як я зможу вірити тобі, що ти мене кохаєш, якщо ти й далі будеш таке робити? Просто уяви себе на моєму місці: чи ти сам вважав би, що я тебе кохаю, якби я так учинила? Чи повірив би ти моїм урочистим запевненням і чи шанував би і довіряв мені за таких умов?

– Це різні випадки, – відповів він. – Це природа жінки – бути постійною, кохати одного й тільки одного, сліпо, ніжно і назавжди – благослови їх, Боже, цих дорогих істот! Але ти маєш виявити співчуття до нас, Гелено, ти повинна дозволяти нам хоч якісь відхилення від правил, бо, як каже Шекспір:

…хвались чи не хвались,

А наші мрії надто вже палкі,

Хисткі, мінливі, не такі тривкі,

Як у жінок…[15]

– Ти хочеш цим сказати, що я втратила твою прихильність, а леді Лоубаре, навпаки, завоювала її?

– Ні! Бог свідок, що вона для мене ніщо у порівнянні з тобою, і я й далі так думатиму, якщо тільки ти не віднадиш мене від себе надмірною вимогливістю. Вона – дочка землі, а ти – янгол з небес, тільки ж не будь такою суворою і не забувай, що я смертна людина і можу помилятися. Ну ж бо, Гелено, хіба ти мені не пробачиш? – запитав він, ніжно беручи мене за руку і дивлячись мені в обличчя із невинною усмішкою.

– Якщо я пробачу, ти повториш цей злочин.

– Я присягаюся…

– Не присягайся; я прийму на віру твоє слово так само, як і твою клятву.

– Тоді випробуй мене, Гелено: от пробач мені на цей раз, і ти побачиш! Ну ж бо, я в пекельних муках, поки ти не скажеш своє слово.

Я нічого на сказала, а натомість поклала руку йому на плече і поцілувала його в чоло, а потім розплакалася. Він