Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
– Останнім часом не було звісток від Гантингтона? – запитав він.
– На цьому тижні не було, – відповіла я. За ці три тижні не було, могла б сказати я.
– Я отримав від нього листа сьогодні зранку. Хотів би я, щоб це був такий лист, який можна було б показати його дружині, – він наполовину витягнув із кишені свого жилета листа із Артуровим почерком, яким була написана адреса, сердито поглянув на нього і запхав назад, додавши: – Але він повідомляє мені, що повернеться наступного тижня.
– Він каже мені так у кожному листі.
– Справді? Що ж, це на нього схоже. Але мені він завжди відверто зізнавався у своєму намірі залишатися у Лондоні аж до цього місяця.
Мене як громом вдарив цей доказ систематичного нехтування правдою.
– І це повністю узгоджується з усією його поведінкою, – зауважив містер Гаргрейв, замислено дивлячись на мене і читаючи всі мої почуття у мене на обличчі.
– То він таки приїздить наступного тижня? – уточнила я після паузи.
– Можете покластися на ці слова, якщо така певність може принести вам хоч якесь задоволення. А хіба ви радітимете його поверненню? – вигукнув він, знов уважно вивчаючи моє обличчя.
– Звичайно, містере Гаргрейв – адже це мій чоловік.
– О Гантингтоне, ти й не уявляєш, чим знехтував! – пристрасно прошепотів він.
Я взяла дитину на руки і, побажавши йому доброго ранку, пішла додому.
Чи ж була я рада? Та я просто в захваті була, хоча мене таки розгнівала Артурова поведінка і я вирішила, що він повинен був також відчути це.
Розділ XXX
Наступного ранку я сама отримала від нього кілька рядків, які підтверджували Гаргрейвові натяки стосовно його скорого повернення. І він таки приїхав наступного тижня, та першого дня був стомлений мандрівкою, тож я вирішила не докоряти йому. Наступного ранку він ще був зморений, та за обідом, коли він, перебравши бренді, почав ганити страви і заявив, що нам слід найняти іншу кухарку, я подумала, що час настав.
– Це та ж сама кухарка, яка в нас була і до твого від’їзду, Артуре, – сказала я. – Тоді ти був цілком задоволений нею.
– То ти, мабуть, розпустила її, поки мене не було. Отруїтися можна, поївши такої гидоти! – і він відштовхнув свою тарілку і відкинувся на спинку стільця.
– Мені здається, це ти змінився, а не вона, – мовила я, але якомога ніжніше, бо не бажала дратувати його.
– Може, й так, – недбало відповів він, ухопивши келиха з вином і залпом його випивши, після чого додав: – В моїх жилах пекельний вогонь, і вся вода океану не зможе його загасити!
«Що ж його розпалило?» – хотіла була спитати я, але тієї миті зайшов дворецький і почав збирати посуд.
– Швидше, Бенсоне, закінчуй з цим пекельним дзенькотом! – заволав його хазяїн. – І не принось сиру, якщо не хочеш, щоб мене знудило прямо зараз!
Бенсон забрав сир і постарався тихо й швидко прибрати посуд, та на килимі була складка, яка з’явилась, коли його хазяїн у запалі відштовхнув свого стільця, – Бенсон зачепився об неї і мало не впав, таця в його руках задзеленчала і з неї впала порцелянова соусниця. Артур аж підскочив і брутально вилаяв його.
– Він не міг зарадити цьому, Артуре, – мовила я, – його нога зачепилась об килим. Облиш ті друзки, Бенсоне, потім прибереш.
Задоволений, що його відпустили, Бенсон швиденько накрив стіл для десерту і вийшов.
– А чому це ти стала на бік прислуги, Гелено? – запитав Артур.
– Тому що Бенсон страшенно злякався і образився через твій раптовий вибух.
– Ти диви, який бідолаха! А ти думала про те, що мої пошарпані нерви страждають від його промахів?
– Я ніколи не чула, щоб ти раніше скаржився на свої нерви.
– А чому це в мене не повинно бути нервів; у тебе ж є?
– О, я не збираюсь оскаржувати твоє право їх мати, але щодо мене, то я ніколи на них не скаржуся.
– Чого б тобі на них скаржитись, якщо ти ніколи не робила нічого, аби їх випробувати?
– То чому ж ти випробовуєш свої, Артуре?
– Гадаєш, мені більше немає чого робити, як тільки сидіти вдома і піклуватися про себе?
– А хіба ти не можеш піклуватися про себе по-чоловічому коли ти їдеш з дому? Ти казав мені, що можеш це робити, й обіцяв…
– Ну, ну, Гелено, не верзи казна-що, я не можу цього терпіти!
– Чому ти не можеш терпіти, коли тобі нагадують про обіцянки, які ти не виконав?
– Гелено, ти жорстока. Якби ти знала, як тремтить кожен мій нерв, то пожаліла б мене. Ти жалієш бовдура слугу за те, що він розбив миску, а для мене в тебе немає ніякого співчуття, хоч моя голова розколюється надвоє і я палаю від лихоманки.
Він схилив голову на руку і зітхнув. Я підійшла до нього і поклала руку йому на чоло. Воно справді палало.
– Тоді ходімо зі мною до вітальні, Артуре; і не пий більше вина: ти випив вже кілька склянок після обіду і не з їв навіть крихти за цілий день. Як це може бути тобі на користь?
Отак я змусила його вийти з-за столу. Принесли дитину, але в неї саме прорізувалися зубки, і батько не міг витерпіти її плачу і звелів однести до спальні. Коли ж я пішла поглянути, як там дитина, то він почав докоряти мені, що люблю її дужче, ніж чоловіка.
– Добре, нічого не скажеш! Я вже хотів був і не посилати по тебе: думаю, а давай-но глянемо, як надовго вона покине мене самого.
– Не так і довго була я відсутня, правда ж, Артуре? Не більше години.
– Авжеж, година для тебе – ніщо, адже в тебе було таке приємне заняття; а для мене…
– Це було не таке вже і приємне заняття, – урвала його я. – Наше дитя почувається зовсім не добре, і я не могла покинути його, поки воно не заснуло.
– О, ти сповнена доброти і жалощів до кожного, окрім мене.
– А чому я маю жаліти тебе? Що з тобою таке?
– Ну, це вже переходить усі межі! Після страшенних страждань я повертаюсь додому хворий і стомлений, прагнучи комфорту і очікуючи знайти увагу і доброту, принаймні з боку власної дружини, а вона запитує, що зі мною таке!
– З тобою все гаразд, – мовила я у відповідь, – якщо не рахувати того лиха, яке ти свідомо накликав сам на
