Незнайомка з Вілдфел-Холу - Енн Бронте
Йому до вподоби моя увага – можливо, він навіть вдячний за неї. Він задоволений, коли я сиджу біля нього, і хоча свариться на прислугу, та зі мною добрий і ніжний. Я у всьому потураю йому і запобігаю всьому, що може роздратувати або занепокоїти його. Мені так хочеться, щоб він заслужив цих турбот! Учора ввечері, коли я сиділа поруч із ним, тримаючи в себе на колінах його голову і перебираючи пальцями кучері, ця думка змусила мої очі наповнитися сльозами, але цього разу сльоза впала йому на обличчя, і він поглянув угору й усміхнувся.
– Люба Гелено, – мовив він, – чому ти плачеш? Ти ж знаєш, що я кохаю тебе, – (і він притиснув мою руку до своїх гарячкових уст), – то чого тобі ще бажати?
– Я хочу, щоб ти любив себе так віддано й щиро, як я люблю тебе.
– Це й справді було б нелегко! – відповів він, ніжно потискаючи мені руку.
24-е серпня. – Артур знову став самим собою, таким же здоровим і відчайдушним, безтурботним і легковажним, як і завжди, неспокійним, як розбещене дитя, і майже таким же пустотливим, надто ж за дощової погоди. Мені хочеться, щоб він зайнявся якимось корисним ремеслом або пішов на службу. Він міг би завести ферму і клопотатися нею, або писати романи, або малювати чи грати на якомусь інструменті – він так захоплюється музикою, що я часто намагаюсь умовити його навчитись грати на фортепіано, але він надто ледачий для цього діла. Гадаю, в цьому винен і його батько, що мав досить суворий характер, і мати, котра була дуже поблажлива до нього. Коли я стану матір’ю, то боротимуся з цим злочинним потуранням.
На щастя, скоро почнеться сезон полювання, і він цілими днями стрілятиме куріпок та фазанів: у нас немає глухарів, а то він уже зараз полював би на них, замість вилежуватись під акацією і тягати бідолашного Деша за вуха. Але він каже, що полювати на самоті – нудне заняття; він повинен запросити друзів.
– То нехай це будуть більш-менш пристойні люди, Артуре! – зауважила я.
Слово «друг» змушує мене здригатися: я знаю, що завдяки тим «друзям» він так довго сидів у Лондоні без мене, і якщо судити з його розповідей та натяків, він часто показував їм мої листи, аби вони бачили, з якою любов’ю дружина охороняла його інтереси і як вона шкодувала про його відсутність; а ще вони підбурювали його залишатися у Лондоні й пиячити, аби його не вважали дурнем, яким попихає дружина, і, можливо, аби показати, як далеко він міг зайти, не турбуючись про те, що втратить прихильність дружини.
– Гаразд, – відповів він, – я хотів запросити лорда Лоубаре, але він не може приїхати сам, без своєї кращої половини, нашої подруги Анабелли, тож ми маємо запросити їх обох. Ти ж не боїшся її, Гелено, правда?
– Звичайно, ні, – відповіла я, – чому б я її боялася? А кого ще запросимо?
– Гаргрейва. Він буде радий приїхати, бо у нього недостатньо землі для полювання, крім того, він вельми респектабельний, справжній кавалер. І, гадаю, ще буде Гримзбі: він досить пристойний, тихий хлопець. Ти не заперечуватимеш проти Гримзбі?
– Я ненавиджу його, та якщо тобі так цього хочеться, то спробую витерпіти його присутність.
– Це все упередженість, Гелено, звичайнісінька жіноча антипатія.
– Ні, я маю реальні підстави для своєї нелюбові. І це всі?
– Гадаю, так. Гатерслі надто заклопотаний складанням рахунків і молодою дружиною, аби приділити зараз багато часу рушницям і собакам.
Його слова нагадали мені, що я отримала від Мілісент уже кілька листів, з яких видно, що вона змирилася зі своєю долею чи принаймні вдає, що змирилася. Вона пише, що виявила у свого чоловіка цілу купу чеснот, тож зараз, призвичаївшись до його гучного голосу і різких, неввічливих манер, стверджує, що кохає його, як личить дружині, і просить мене спалити того листа, де вона так недобре говорила про нього. Тож я вірю, що вона ще може бути щасливою, й це буде винагородою за її добре серце, адже якби вона не доклала всіх зусиль, аби покохати свого чоловіка, то, звичайно ж, ненавиділа б його до кінця життя.
Розділ XXVI
23-е вересня. – Наші гості прибули тижнів зо три тому. Лорд і леді Лоубаре одружені вже понад вісім місяців, і мушу сказати, лорд геть змінився; його зовнішній вигляд, настрій, характер, – все покращало, хоча може бути й ще ліпшим: він не завжди бадьорий і не завжди задоволений, вона часто скаржиться на його кепський гумор, хоча він ніколи не зриває його на ній, хіба як ображається за поведінку, що спровокувала б і святого. Він ще кохає її й пішов би на край світу, аби задовольнити її примхи. Вона усвідомлює свою владу і не пропускає нагоди скористатися нею, та знаючи, що ласкою доскочиш більше, ніж вимаганнями, розсудливо пом’якшує свій деспотизм лестощами і умовляннями, і цього достатньо, аби він почувався щасливим чоловіком.
Але у неї є погана звичка, що завдає йому страждань: вона відкрито кокетує з містером Гантингтоном, який теж не проти цієї гри, та я цим не переймаюсь, бо знаю, що його спонукає до цього діла гонор і бажання викликати у мене ревнощі, та ще, можливо, насолити своєму другові; в неї, звичайно ж, ті самі мотиви, от тільки в її манерах більше злостивості і менше грайливості. Оскільки мене це безпосередньо стосується, то я зацікавлена в тому, аби розчарувати їх обох, от і намагаюся демонструвати безмежну довіру до свого чоловіка та максимальну байдужість до хитрощів своєї привабливої гості. Тільки раз я докоряла Артурові – за те, що він сміявся з лорда Лоубаре, який
