Проби - Мішель Монтень

Хоч я в певному сенсі очитаний, але збіса непам'яткий. Тож не ручуся за достеменність моїх знань, у кращому разі потрафлю хіба визначити межі моїх знань про даний предмет у даний момент. Байдуже, яких я торкаюся тут питань, головне — як я їх розглядаю.

Хай судять, чи в тому, що я запозичую в інших, мені вдається вибрати щось здатне посилювати переконливість моїх міркувань. Адже я запозичую в інших те, чого не висловлю так само добре, як вони, або через недостатню виразність своєї мови, або через кволість свого розуму. Я не веду ліку моїм запозиченням, а добираю і визначаю їхню вагу. Якби я хотів, щоб про їхню цінність судили з їхньої кількості, я міг би втулити їх у мої писання удвічі більше. Усі вони, за дуже рідкими винятками, належать таким видатним і старожитнім авторам, що самі говорять за себе. Іноді я зумисне не називаю автора тих міркувань і доказів, що їх я переношу в свій виклад і змішую з моїми мислями, щоб тримати в шорах оті поквапливі, легковажні судження щодо недавно оприлюднених творів ще живих людей, написаних французькою мовою, яким кожен береться давати оцінку, уявляючи себе досить у цій справі обізнаним. Я хочу, щоб вони в моїй особі брали на зуби Плутарха чи кпили з Сенеки. Я хочу прикрити свою кволість цими гучними іменами! Я вітав би того, хто спромігся б обскубти з мене це пір'я, тобто відштовхуючись від самої лише ясності думки, краси та сили виразу, зумів відрізнити мої запозичення від моїх власних суджень. Бо, хоча за браком пам'яті я зчаста не потраплю визначити їхнє походження, а все ж чудово розумію, знаючи мої можливості, що ті пишні квіти, розсипи яких я бачу в різних місцях свого тексту, аж ніяк не належать мені й незмірно переважають мої власні таланти.

Я маю дати відповідь, чи є в моїх писаннях хиби, яких я не відчуваю чи нездатний буду відчути, якщо мені їх покажуть. Помилки часто-густо випадають з поля нашого зору, але якщо ми не годні їх добачити, коли хтось інший на них показує, то це свідчить про розлад нашого мислення. Ми можемо, не мавши хисту до думання, володіти знаннями та істиною, але й думання зі свого боку може обходитися без них; ба більше: свідомість власного невігластва, як на мене, одне з найкращих і найдостойніших свідчень слушного думання, що їх я тільки знаю. Я не маю іншої сполучної ланки при викладі моїх думок, окрім випадковості. Я викладаю мірою того, як вони у мене з'являються; іноді вони рояться роєм, іноді виникають почережно, одна по одній. Я хочу, щоб видно було природний і звичайний перебіг їх з усіма їхніми кривульками. Я викладаю їх, як вони є; адже тут не йдеться про матерії, що виключають легкість і випадковість думок при їхньому трактуванні.

Я, зрозуміло, хотів би ґрунтовніше щось знати, ніж знаю нині, але я відаю, як дорого обходяться знання, і не хочу купувати його такою ціною. Я хочу дожити свого віку спокійно, а не в упертій праці. Я не хочу сушити собі голову ні над чим, навіть задля науки, хоча б і найвартіснішої. Я не шукаю жодної іншої втіхи від книжок, окрім заспокоєння розумної цікавості, і зайнятий вивченням лише однієї науки, науки самопізнання, покликаної навчити мене добре жити і добре вмерти.

Хай до цієї мети мчить, весь у милі, мій кінь.

Проперцій, IV, 1, 70

Якщо я за читанням натрапляю на якісь труднощі, я не сушу над ними голову, а, спробувавши раз-другий із ними впоратись, обходжу їх.

Якби я в них заглиблювався, то втрачав би тільки час, тонучи в їхній трясовині, бо голова моя влаштована так, що звичайно я засвоюю матеріал з першого читання, і те, чого не сприйняв зразу, починаю ще гірше розуміти, коли вперто над ним б'юся. Я все роблю весело, натомість упертість і надто велика напруга гнітять мій розум, стомлюють і охмарюють його. Вчитуючись, я починаю гірше бачити і увага моя розпорошується. Мені доводиться відводити очі від тексту і знов раптово зиркати на нього: чинячи достоту як той, кому рекомендують, щоб оцінити всю красу шарлату, кілька разів ковзнути по ньому очима, рвучко відвертаючись і знову повертаючись до нього обличчям.

Якщо книжка мене дратує, я беру іншу і поринаю в читання лише в ті години, коли мене почне охоплювати нуда знічев'я.

Я рідко беруся за нових авторів, бо старожитні видаються мені змістовніші й тонші, а також цураюся грецьких авторів, бо моє знання їхньої мови не перевищує знань дитини чи учня.

Серед книжок просто цікавих, нових, Декамерон Боккаччо, Рабле та Цілунки Івана Секонда (якщо їх умістити в цю рубрику) мені видаються вартими того, щоб ними розважатися. Щодо Амадіса та інших небилиць, то вони не зуміли привернути моєї уваги навіть у дитинстві. Ба, скажу більше (може, зухвало, а може, просто по-дурному), що моя підтоптана і зморена душа вже не захоплюється не лише Аріосто, а навіть добрим Овідієм: його легковажність, усі ті химороди і вичуди, які мене так поривали, нині залишають мене байдужим.

Я вільно висловлюю свою думку про будь-які, навіть про ті, що, може, перевищують мою тяму і зовсім не на мої зуби. Якщо я кажу, що про них думаю, то тільки на те, щоб дати пізнати міру мого погляду, а не міру самих речей. Коли мені не до шмиги Платонів Аксіох, річ, як на мене, слабенька, то, з огляду на такого автора, мій розум не йме віри сам собі: не такий він дурний, аби протистояти авторитетові стількох славетних мужів старожитності, що їх він має за своїх навчителів та вихователів і воліє радше помилятися в їхній компанії. Він повстає проти самого себе і картає себе за те, що він верхогляд, що не дивиться в корінь, або за те, що він бачить річ у фальшивому світлі. Мій розум задовольняється тим, аби убезпечитися лише від безладу та плутанини, що ж до немочі, то визнає її охоче. Він гадає, ніби висловлює щось вельми влучне, але саме по собі воно лишень позірність чогось справжнього, підказана його уявленнями, бліда й недолуга. Більшість Езопових байок багатошарові і багатоманітні у своєму значенні. Ті, хто їх міфологізує, обирає якийсь образ, що добре в'яжеться з байкою, але здебільшого то лише перший і поверховий образ;