Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Маріка перебила його:
— Ні, він був егоїстичним і нечутливим, тож не захищай його. Він не міг зрозуміти, як сильно я хочу дитину. Між нами була велика різниця у віці, і він одружувався з трьома жінками до мене й не мав дітей. Я була четвертою, і дітей у мене не було. Я змирилася зі своєю долею, але хотіла, щоб у нас була сім’я. І він не зрозумів. Ніби забув, що жінки народжуються з материнським інстинктом, так само, як дитина народжується й хапається за материнські груди, ще не розплющивши очі. Тож як Салем міг заперечити моє бажання мати дитину?
— Але він вислав мене лише тоді, коли я навчався в третьому класі середньої школи. Отже, він забрав мене від вас лише на два з половиною роки, перш ніж я пішов би до університету в Каїрі й однаково залишив вас.
— Я хотіла, щоб ти залишився зі мною до кінця середньої школи. Ти не знаєш, як сильно я хвилювалася, бо ти був сам у юному віці, і як сильно я ненавиділа його за це.
Маріка зупинилася, перш ніж запитати:
— А ти забув, що він мене вигнав з дому?
— Ні, він вас не вигнав, — відказав Мідхат. — Ви розлютилися й вирішили піти з дому.
— Ні, він мене вигнав, — роздратувалася вона. — Я мала право гніватися й погрожувати піти. І він мав мене зупинити. Але він залишив мене стояти біля дверей, готовий піти сам. Потім він пішов, наче йому було байдуже, залишусь я чи піду. Це було своєрідне звільнення. Я була цілком задоволена життям із ним, коли в нього не було грошей. Його любові мені було достатньо, і я готова була жити з ним, незважаючи на обставини. Тож як він міг дозволити собі так принизити мене?
— Ви перебільшуєте, — сказав Мідхат. — Чоловік не намагався вас принизити. Була бійка, ви кинули йому виклик, і він зіткнувся із цим викликом. Це нормально в суперечці, коли кожен стоїть на своєму.
— Але це була нечесна битва, і він це знав, — зауважила вона. — У нього була перевага, і він знав, що мої погрози безпідставні, а мені доведеться залишитися й підкоритися його бажанням. Він знав, що мені нема до кого і куди йти. Куди я могла подітися?
Відповідь була швидкою.
— Як ви можете таке сказати? Ви могли піти в батьківський дім. А чому б і ні?
— Як ти гадаєш, мої батьки могли б стати на мій бік, навіть якщо вони просто прикидалися, що тиснуть на нього? — відповіла Маріка. — Вони не могли цього зробити. Вони підтримували його заради свого існування. Він привіз їх до Ісмаїлії, він став бізнес-партнером мого батька, і він став сильнішим партнером. Під час примирення мої мати й батько були на боці Салема. Як тобі таке?
— Я не знаю, що сказати, — відказав Мідхат у розпачі. — Ви мене збиваєте з пантелику.
— Це називається тиранія, — продовжила вона. — Це називається використання всієї своєї сили, щоб перемогти свого опонента, незалежно від результату. Ти хочеш більше доказів тиранії? — Вона не дочекалася відповіді: — Він погодився продовжувати підтримувати тебе після того, як відправив в Абу Кабір, то чому він шкодував грошей, щоб забезпечити тобі комфортне життя там? Він був багатим і спокійно міг бути щедрішим. Хіба не ганебно надсилати тобі лише два фунти на місяць? Чи це не означає, що він принижував тебе так, як принижував мене? Хіба це не тиранія? Якби ти тільки знав, як моє серце розривалося протягом цих півтора-двох років, коли я думала про те, як ти там живеш? Я думала про це день і ніч.
Мідхат не знайшов нічого, аби виправдати Салема, коли мова зайшла про труднощі, які він завдав йому в Абу Кабірі.
— Коли він прийняв це рішення й виконав його, він усе зіпсував, — продовжила Маріка. — Щось у мені зламалося. І в цьому випадку те, що зламалося, не можна було виправити знову. Я могла б пробачити йому, якби відчувала себе безпечно з ним. Але коли я побачила, на що він здатний, я вже не почувалася в безпеці. Якщо він зміг кинути мене раз, то зміг би зробити це знову. Я почала жити в страху з ним, особливо після смерті моїх батьків, а людина не може бути закохана в людину, якої вона боїться, навіть якщо вона вдає, що задоволена.
— Він був розлючений, — заперечив Мідхат. — Ревнощі засліпили його, але це були ревнощі коханця.
— У кохання є свій сезон або пори року, які пізніше зникають, наче їх ніколи не було, — гірко відповіла жінка.
— Моя любов до Салема ослабла, коли материнський інстинкт опанував моє тіло. Потім любов повністю зникла, коли він забрав тебе від мене. І ніби цього йому було замало, він підштовхнув тебе до того жалюгідного шлюбу. Ти потрапив у лапи Санії та її лукавого батька. Єдине, що нас тримало разом, це життя під одним дахом. Я стала самотньою, коли він захворів. У ці роки він почав поводитися, як перелякана дитина. Мені доводилося змушувати його пити ліки, і він плакав. Мені довелося розкривати його щелепи, щоб влити йому ліки. Знаєш, чому він лякався?
Мідхат похитав головою.
— Він знав, що я його ненавиджу, — сказала вона. — І боявся, що я його отрую. Чи можеш ти уявити?!
— Звідки ви це знаєте? — запитав він її.
— Одного дня, коли вже хворів, до нього приїхала родина. Вони зібралися біля його ліжка, а я залишила їх і пішла на кухню. Коли я повернулася, я почула, як він скаржився їм, що Маріка хоче його отруїти. Навіть тоді він тримався за життя й не хотів помирати.
На мить вона перестала говорити.
— Він не єдиний чоловік, який боявся, що дружина його отруїть, — зауважив Мідхат.
Вона запитала його, що він мав на увазі.
— Нічого, — відповів він.
Маріка знову почала
